IV

Під’їзд зустрів знайомим запахом вологого бетону й старих поштових скриньок, у яких ніхто вже не чекав листів. Лампочка під стелею світила жовтувато, відкидаючи тіні на рівні стіни з новою фарбою, що ще тримала запах свіжості. Підлогу, схоже, недавно мили — вона відсвічувала холодним світлом, і навіть сліди взуття здавалися частиною орнаменту. Я повернув ключ у замку: короткий клац, двері відчинилися без спротиву. У передпокої мене зустрів звичний порядок — взуття, виставлене рівними рядами, гладенькі світлі стіни, дзеркало, яке одразу повертало мій погляд назад. Простір виглядав функціонально, майже зухвало охайно, ніби збирався переконати мене в тому, що життя під контролем. А я знав: воно ніколи не питає дозволу.

Тиша тут мала вагу. На кухні її перебивало лише цокання — мій годинник на зап’ясті сперечався з настінним, і кожен тягнув свою правду. Парфум, який зранку здавався бронею, тепер був просто запахом — мовчазним нагадуванням, що будь-яка броня до вечора перетворюється на звичайний одеколон. Кухня ж відповідала своїм: метал чайника, вивітріла кава й запах хліба, який тримався так вперто, ніби сподівався стати талісманом.

Чайник засичав. Вікно вкрилось дрібним дощем, місто за ним скидалося на зім’ятий целофан. На холодильнику трималася та сама візитка під магнітом із дешевим сонцем. Я кілька разів думав її зняти, але щоразу відкладав: не через надію, а через звичку — не робити різких рухів там, де речі пам’ятають більше, ніж хочеться.

— То що, сьогодні за планом — без плану? — підштовхнула тінь, розляглася на підвіконні, як ситий кіт.

— Сьогодні — без героїзму. Чай і тиша.

— Тиша — теж план. Іноді найстрашніший. Особливо для таких, як ти: без слайдів, без KPI, без аплодисментів.

Я відкрив шафку з кружками. Натомість намацав картон: тонка коробка з написом «дрібнота». Витрусив на підлогу: ключі від старої скриньки, нитка, квиток у кіно, флешка, кілька фотокарток. І пластиковий футляр з-під касети — порепаний, зі смужкою липкого скотчу. Усередині — клаптик із телефонами провайдерів і записка дрібним олівцем: «не забудь жити».

На обороті коробочки — напис: Nevermind. Я засміявся беззвучно. «Не переймайся», — каже коробка з минулого, — і водночас показує середній палець моїй серйозності.

Чайник клацнув, я налив воду, підсів до підвіконня. Місто світило фарами, тролейбус ковзав парком, десь коротко вивела сирена. Я глянув на клаптик «не забудь жити» — і мене відкинуло у двір, де зникло «вчора» і ще не намалювалося «завтра».

Ми познайомилися біля бібліотеки. Черга за підручниками, не романтика. Вона тримала книжку кольору мокрого асфальту й сміялася зі штукатурки, що обсипалась, утворивши силует птаха.

— «Схоже на журавля», — сказав я.

— «Схоже на план евакуації. Вийти через те, що сиплеться», — відповіла вона й підморгнула так, ніби справді знала вихід.

Ми пили чай у пластикових стаканчиках біля газетного кіоску, де продавчиня знала новини раніше за газету. Вона пахла яблучним шампунем і гірким грейпфрутом. Я слухав і дивувався, як звичайні слова можуть звучати живо, якщо їх не виставляють, як товар на полицях.

— «Чого ти не з ними?» — кивнула вона на гурт спортивних курток і диму.

— «Бо в мене інші завдання», — відповів я й сам усміхнувся, наскільки це прозвучало недоречно.

— «Я теж не з ними. Ненавиджу, коли мені пояснюють, як правильно жити. Особливо ті, хто ще не пробував».

Ми ходили містом, яке ще не вміло усміхатись білбордами. Кінотеатри з брудними килимками, ігрові автомати, маршрутки з водіями-філософами. Сиділи на сходах біля річки й слухали музику з плеєра, що втрачав контакт. «Так звучить життя», — сказала вона, коли знов замкнуло. — «З перервами».

Вона писала слова в полях книжок — не цитати, а свої ремарки. На моєму зошиті тихцем вивела олівцем: «результат — це коли після підрахунків ще хочеться жити». Я запам’ятав відчуття: буває математика, яка не про гроші.

Перший поцілунок стався на зупинці, де лампочка блимала через секунду. Ми підлаштовувались під її ритм. Трохи електрики, трохи сміху, трохи страху, що зараз приїде дванадцята маршрутка. Не приїхала.

Ми жили кілька місяців, як ті, що не знають, «як правильно», і тому роблять чесно. Вона мріяла про інше місто, у неї вже був лист із печаткою, який пах свободою. Я кивав і казав «так», і всередині відчував, як частина мене пакує валізу. Не для мене — для неї.

Коли вона поїхала, ми не плакали. Домовилися бути дорослими. Її поїзд рушив, вагони ковтнули світло перону, і у вікні я побачив себе: хлопця, який намагається не зробити з чужого вибору власну трагедію. Тоді вперше зрозумів: кохати — це іноді не втримувати, а не заважати.

Я сидів у квартирі, де кожна стіна здавалася дзеркалом. На кухонній плитці відбивалося тремтіння лампи, у вікні — ніч із дощем, у металі чайника — моє спотворене обличчя. Візитка на холодильнику й клаптик «не забудь жити» висіли поруч, як два сусіди, що ненавидять одне одного, але змушені ділити балкон.

— Романтику розвішуєш? — тінь обвела кухню. — Обов’язково поруч із візиткою?

— Розвісив факти. Нехай самі домовляються.

— Ти досі шукаєш того самого. І виглядаєш так, ніби чекаєш, що магніт із дешевим сонцем видасть тобі орден.