III

День скінчився, але офіс, як і завжди, удавав, що він безсмертний. Курсори кліпали в таблицях, пошта сипала «терміново» в темі, колеги носилися між кабінетами з виглядом пожежників без води, а я зачинив за собою двері й відчув, як ліфтовий хол накрив мене тишею — тишею, що пахла пилом і втеклими годинами.

На вулиці лив дощ. Не той, що рятує, а той, що глузує: дрібний, липкий, із запахом гарячого асфальту й бензину, з каштанами, що гупали по дахах машин, наче по барабану. Парасолю я принципово не носив — нехай краплі б’ють у куртку, нехай джинси темніють, зате чесно: змокнути й виглядати живим, а не пластиковим манекеном із корпоративного буклету.

Я їхав містом, повільно ведучи авто крізь потік, і кожна вітрина віддзеркалювала мене. В одній — чоловік у темній сорочці з годинником, що цокає, як чуже серце. У другій — силует, який здавався хижим, але очі видавали втомленого романтика. У третій — розмите світло фар у дощовому склі, без обличчя й характеру, як натовп безіменних. Три версії мене: той, ким я є; той, ким мене бачать; і той, ким удаюся.

— Який із них справжній? — тінь цокнула язиком.

— Залежить від погоди.

— Ні, від того, кому ти насмілишся дивитися в очі.

Кав’ярня за рогом виплюнула у вулицю голос Кобейна. «Nirvana» гримнула так недоречно серед намальованих лате з сердечками, що я розсміявся. І відразу відкинуло назад, у шістнадцять.

Тоді теж був дощ. Я стояв під кіоском із жувальними гумками «Love is…», розмазаними газетами й дешевими батарейками. У руках стискав касету. На ній нерівними літерами: Nirvana — Nevermind. Сусід із двору, старший на два роки, подав її зі змовницькою посмішкою:

— «Так звучить життя. Слухай».

Я відчував: це не схоже на цигарки чи дешеве вино, якими хизувалися пацани на лавці. Це було інше — не для показухи, а для себе. Я сховав касету в кишеню й відчув, ніби тримаю ключ від забороненого міста.

— «Серйозно?» — скривився знайомий, крутячись ключами на пальці. — «Пацани вже гроші крутять, а ти касети міняєш. Нє смєшно?»

Я промовчав. Усередині все кричало: смішно з вас. Але я не сказав. Тоді ще не вмів сміятися вголос із чужих правил.

Удома, коли всі спали, я вставив касету в магнітофон. Навушники притискали вуха, і перші акорди розрізали тишу, як лезо. То був інший космос: голос, ритм, відчуття, що десь існує світ, де люди не ділять під’їзд на «наші» і «їхні». Світ, де можна бути собою.

Я дивився у вікно: двір із розбитими лавками й перегорілими лампочками здавався декорацією, яка ось-ось розсиплеться. І вперше подумав: це не кінець. Є ще щось далі.

Дорога теперішнього вечора була продовженням тієї думки. Ліхтарі світили блякло, рекламні екрани миготіли, машини розбризкували калюжі. Я їхав і відчував: у мені досі звучить той хлопець у навушниках. Касета давно загублена, але він сам нікуди не зник.

— То, може, це і є твоя музика? — тінь скривила рота в усмішку.
— Можливо. Але музику можна заглушити.

— Тільки якщо сам дозволиш. Інакше вона проріже тобі череп.

Я зупинився біля вітрини магазину. У ній дивилося моє відображення — силует за кермом, з очима, в яких відбивається дощ і світло фар. Цокання годинника на зап’ясті пробивалося крізь увесь цифровий шум. У цих очах було щось від того шістнадцятирічного хлопця з касетою.

— «Так. Я ще там», — прошепотів я. І вперше за довгий час повірив собі.

Місто за спиною дихало, як змучений актор за лаштунками: пітний, грим стертий, слова забуті. Рекламні щити миготіли гаслами — «життя у кредит», «будь собою», «знижки до 70%». Я спіймав себе на думці: вони теж хочуть утікати зі своїх ролей. Дощ посилювався, бив по даху барабаном, і тінь шепотіла, майже сміючись:

— Ти ж розумієш, вистава ще тільки починається?

Я усміхнувся — криво, як майстер у театрі хаосу і абсурду: у світі, де всі біжать за фіналом, найбільше задоволення дає саме абсурд початку.