II

Офісний ліфт рухався так повільно, що нагадував підстаркуватого чиновника: кашляє, сопе, але тримає вигляд «я на службі». Люмінесцентні лампи миготіли й видавали тихе дзижчання, наче кімната на порозі мігрені. Я ловив себе на думці: навіть ліфти вміють удавати, що «працюють», хоча самі вже готові звалитися.

Кабінет для нарад — дешевий театр, де ролі роздали всім і ще лишилося. Довгий стіл, обліплений ноутбуками, пляшками з водою, стаканчиками з рідиною, яку нахабно називали кавою. Сергій — «суворий стратег», що підтискав губи так, ніби боявся, що з них вислизне правда. Ельза — «енергійна ентузіастка», яка вперто вимагала, щоб усі зверталися саме так, хоча в паспорті красувалося суворе «Єлизавета». Вона поправляла волосся широким жестом, ніби скидала з голови корону, й говорила з театральним пафосом: то підвищувала голос до екзальтованого крику, то опускала до змовницького шепоту. Руки її диригували повітря, а очі — нашими нервами. Олег — «той, що ставить складні запитання», від яких у всіх хапало живіт. Володимир, що з’являвся, наче другорядний персонаж чеховської п’єси, завжди вчасно додавав «ключові ризики» та «сім відповідальних». І «аналітик, який слухає й занотовує», хоча насправді відбивав удари секундоміра в грудях.

Проєктор світив слайдами: квадрати, стрілки, діаграми. На кожному другому блимали слова контроль, ризики, стратегія. У ротах колег крутилися канцелярські заклинання: «синергія», «майндсет», «стейкхолдери». Можна було подумати, що ми вершимо долю світу. Насправді ми кидали м’ячики порожнечі — від презентації до презентації.

— Ти слухаєш? — тінь заглянула через плече.

— Слухаю.

— І що чуєш?

— Як слова лягають цеглинами на дно.

Усе оберталося довкола бренду Noxora. На столі стояли пробні банки — сріблясті, з блискавкою, що мала символізувати енергію. Насправді ж нагадували патрони. Сергій читав сухі цифри, наче некролог: частка ринку, прогнози, конкуренти. Ельза сипала феєрверками ідей: TikTok, блогери, «ефектний слоган». Олег кректав: «А чим наш смак відрізняється від сотні інших?» Йому відповідали довгими фразами, що текли, як кисіль. А я дивився на банки й думав: «Ці патрони ще когось уб’ють — тільки не сонливість».

На екрані виріс графік. Ламана лінія мала демонструвати «динаміку росту», а в моїй голові вона перетворювалась на кулеметну стрічку. Ті самі кулі, що колись малював мій однокласник у зошиті. Очі злиплися, і в носі защипало від фантомного запаху крейди.

Клас гудів, немов вулик. Дошка вкрита подряпинами формул, під ногами хрустіло насіння. Він сидів поруч і малював кулі — ряд за рядом, наче готувався до війни, якої ми тоді ще не знали. Його пальці були чорні від графіту.

— «Думаєш, ми комусь потрібні?» — буркнув він, не відриваючи олівця. — «Та ми як ті кози на базарі: виберуть найсильнішого, решта піде під ніж».

Він засміявся, але то був сміх із порожнечі. Двері відчинилися — і зайшов наш учитель. Сивий, у піджаку з минулого століття. Взяв крейду й накреслив два кола: ти і інші.

— «Вибір завжди тут», — сказав, торкнувшись простору між колами. — «Не існує дороги більшості чи меншості. Є тільки твоя».

Я пам’ятаю, як мій друг підняв голову й усміхнувся криво. Наче вже зробив свій вибір. За кілька тижнів його ім’я прибрали зі списків. І ніхто не спитав «де він». Наче існували лише зошити з кулями.

— Знову там? — тінь розчинила запах крейди.
— Там і тут водночас.

Я дивився на колег: Сергій червонів, Ельза злетіла, і тягнулась рукою до діаграми, Олег бурмотів своє «чому», Володимир писав у блокноті, ніби вирізав епітафію. Я бачив у них своїх однокласників. Ті самі ролі, тільки тепер дорожчі костюми й дорожчі слова. А кулі малювалися вже не олівцем, а в Excel.

Я зробив вигляд уважного, записав щось, промовив «так, слушно». А в голові звучав голос учителя: «Є тільки твоя дорога».

— І ти досі шукаєш її між цими стрілками? — тінь схилила голову набік.

— Досі. І щоразу здається, що коло «інші» проковтне мене цілком.

Презентація тривала. На слайді з’явилося Next Steps. Колеги закивали, хтось сфотографував екран, наче ікону. Я усміхнувся. Бо знав: справжні кроки не пишуться шрифтом Calibri. Їх роблять у темряві, де не світять проєктори.

Володимир озвучив план: «три етапи, сім відповідальних, ключові ризики». Його голос гупав у мені, як молоток у гробову кришку. Я глянув на зелену піктограму Fire Exit і подумав: у кожної будівлі є план евакуації. А в мене?

— То може, час намалювати свій? — підштовхнула тінь.

— А якщо він приведе у ще гіршу кімнату?

— Тоді бодай знатимеш, що йшов не їхнім маршрутом.

Я нахилився над блокнотом і вперше за довгий час намалював не схему, а власну примху: два кола й порожнечу між ними. Вона сяяла біліше за будь-який слайд