I

Будильник не дзвенить. Він, як і господар, удає, що все під контролем. На кухні темно. Чайник блимає червоним оком, ніби йому соромно кипіти втретє за ранок. На стіні — годинник із білими стрілками. Сьогодні вони вирішили рухатися назад. Або то просто вигнута ложка спотворює світ, і реальність трохи підпиває.

— Знову будемо робити вигляд, що знаємо, куди пливемо? — питає тінь.

— Хоча б попливемо, — відповів. — Іноді цього досить.

Кава пахне гірко й чесно. На підвіконні чорніє вазон, відвертіший за більшість людей: не приживається — в’яне без пояснень.

Повідомлення сипляться, як крупа в миску: «Stand-up 09:30. Sync 10:00. Client prep 11:15. Рев’ю плану ризиків». Натискаю «ОК», «ОК», «ОК» — сенсу в цих підтвердженнях не більше, ніж у кнопки «Я погоджуюсь із умовами».

— Для чого все починав?

— Щоб не стояти у шерензі.

— А тепер?

— Стою у шерензі. Тільки з ноутбуком.

Годинник цокає, як зуби вчительки, що вміла мовчанням соромити сильніше, ніж криком. Пригадую його — того, хто сміявся на контрольних і малював кулі в зошиті. Потім почав зникати. У дворі казали: «став пацаном». У школі просто стерли ім’я зі списку. А вчитель, дивак із потертою курткою, одного дня стояв у коридорі й курив, хоч не курив ніколи. Дим пах не тютюном, а безпорадністю.

— Ти знову туди? — питає тінь.

— Завжди «туди», коли годинник іде не так.

Чайник свище, мов диригент, що загубив партитуру. На металі — вм’ятина, шрам. Смішно: навіть чайник має історію боїв. Я теж, тільки шрами сховані під шкірою.

У дзеркалі з’являється чоловік у темних джинсах і сорочці без краватки. Поверх — шкіряна куртка, не нова, але з вигляду дорожча за будь-який костюм. На зап’ясті — важкий годинник. Байдужість до правил, увага до деталей. Найкраща реклама і найгірший свідок.

— Щасливий?

— А для протоколу як відповідати?

— Для себе.

— Тоді — ні. Але працездатний.

Телефон дзижчить: «Добрий ранок! Чи готові ми сьогодні презентувати дорожню карту для Noxora?» Завжди готові. Навіть якщо в місті зникнуть дороги — є слайд із пунктирними стрілками «тут буде міст».

На холодильнику висить магніт із дешевим сонцем і морем, де колись ми удавали, що відпочиваємо. Під ним — візитка, залишена нею, щоб я «не губився». Символічно: мене наймають координувати хаос, а саме я губився найчастіше. Особливо — в її мовчанні. Воно росло, як ніч, і ставало очевидно: під одним дахом живуть дві різні мови.

Розійшлися тихо, без криків і тарілок. Як дорослі, що вкрали одне в одного кілька років і повернули порожні коробки, ввічливо побажавши успіхів.

— І що далі?

— Креслити тоншою лінією.

— Ні. Перестати креслити.

Сміх виривається вголос. Перестати креслити план — те саме, що перестати дихати для тих, хто координує чужі паніки. Думка падає в кишеню, як монета: обов’язково знадобиться у незручний момент.

Під’їзд зустрічає запахом лінолеуму й чиїмось пізнім поверненням. Двір — порожній, як сцена до вистави. У небі світле молоко. Ранок робить вигляд, що новий. Я роблю вигляд, що вірю.

Біля виходу чоловік у потертій куртці продає газети, які ніхто не купує. Стоїть, наче тримає оборону форпосту. Погляд до нього — як колись до вчителя в коридорі: до того, хто існує всупереч інструкціям.

— Скажи «доброго ранку».

— Навіщо?

— Бо координуємо проєкти, а елементарне тепло — ні.

Вітаюсь. Він моргає і киває, як прикордонник, що випускає без печатки. Дрібниця, а в грудях тихіше.

Салон авто пахне парфумом, який купують раз на кілька років у крамниці, де продавець пам’ятає обличчя. Запах щоранку нагадує: все ще граю роль людини з обкладинки. Поряд — сумка, що важить рівно стільки, скільки контроль: нічого.

Звук двигуна, що завівся. Перші ноти б’ють у груди. Не джаз, не класика — жорсткий електронний біт із роковим надривом. Музика не в’яжеться з образом презентації, зате має те, чого бракує: пульс. Стирає межу між серцем і колесами.

— Сьогодні зробимо одну річ не за планом, — каже тінь.
— Наприклад?

— Промовчимо там, де завжди переконував.

— Це як встати голим посеред наради.

— Саме так. Подивимось, хто перший відведе очі.

Перемикач клацає в голові. Що саме сьогодні буде «не за планом» — невідомо. Але годинник на кухні все одно рухається вперед. Навіть коли здається, що назад.

Колеса торкаються асфальту, як кардіограф. Думки про друга, якого вже немає, про вчителя з уявною сигаретою, про неї з візиткою на холодильнику й про самого себе — людину, що продає години й скуповує тишу.

Двері офісу розсуваються, обдаючи теплом кавомашини й кондиціонера. На стіні висить план евакуації — зелений, із ідеальною стрілкою до виходу.

— Дивись, — каже тінь. — Навіть у будівлі є шлях виходу. А у тебе?