Розділ 2. Замішування тіста

Як тільки Сон Хун м'яко штовхнув їх у вітальню, величезний механічний клоун своїм товстим животом закрив прохід.

— Де Сон Хун? — Прошепотів Йонбом на вухо До-раку.

— Зник?

У веселому натовпі, яка все ще не звертала уваги на те, що їх, наче оселедців, набили в банку і не випускали на волю, було душно. Людей, здавалося, стало більше, і так воно, мабуть, і було, деяких ледве не за руки привели з сусідніх кімнат. І тепер місця стало зовсім мало.

До-рак постійно дивився під ноги, боячись побачити черв’яка, що повзе по паркету.

— Шановні панове, — пролунав механічний голос звідкись, — і, звісно, леді. — Голос м’яко засміявся.

Йонбом почав крутити головою, шукаючи джерело звуку.

— Ось. — Він непомітно кивнув головою, вказуючи на один із динаміків, захованих на стелі, з якої звисала павутина.

— І тут. — До-рак помітив камеру, з ледве помітним миготінням, приховану біля однієї з настінних ламп.

— І тут.

Вони повільно оберталися, шукаючи камери та динаміки. Чим більше вони їх знаходили, тим сильніше кімната починала нагадувати лабораторію. Уся атмосфера радісної вечірки зникла з їхніх облич.

— Що за маячня..? — Бурчав До-рак.

— Підніміть високо руки з вашими запрошеннями! — Радісно пролунало з динаміка. — Вище-вище-вище!

Десятки рук потягнулися вгору, тримаючи яблука, келихи з шампанським і паперові запрошення. Шампанське, мабуть, не вважалося запрошенням, адже його наливали прямо в будинку.

— Не бачу двох рук у центрі кімнати! Підніміть руки або Джо-Джо вам допоможе! — З динаміків пролунали оплески.

Клоун, що закривав прохід, почав рухатися вперед, повільно протискаючись крізь натовп, змушуючи п'яних гостей розступитися.

— Підніми яблуко вгору! — Рявкнув До-рак, налякано вчепившись за руку Йонбома.

Того почала бити дрібна дрож, але він дістав яблуко й підняв руку разом із До-раком.

— Дивись... — Прошепотів Йонбом, косячи очима на вхід.

Робот, що йшов до них, зупинився, але за його спиною стояв ще один — такий самий. Скільки ще їх ховалося за спиною другого робота — залишалося лише здогадуватися. Високі стелі, без сумніву, чудово підходили для зберігання таких загрозливих іграшок.

Натовп знову нічого не помічав.

— Вони всі п’яні чи під наркотиками? — Тихо спитав Йонбом, нахиляючись до вуха До-рака.

— Ми ж усе перевірили. Тут не було наркотиків... — Так само тихо відповів він.

— Але тоді чому він їсть черв'яка?

До-рак різко обернувся й побачив хлопця, який упав на коліна й з диким сміхом ловив черв’яка, що впав з тарілки, яка вібрувала на колонці. Після кількох невдалих спроб він таки схопив істоту за хвіст, широко роззявив рот і, закинувши голову назад, став опускати черв’яка у свою горлянку.

Не витримавши більше жодної секунди, До-рак відвернувся.

Йому здалося, що він почув, як заворушилися щелепи.

— Це огидно.

— Панове і, звісно, наші дами, ті, хто тримають паперові запрошення, будь ласка, йдіть за Джо-Джо! — Голос у динаміках не вщухав, перекрикуючи музику.

Деякі люди, яких скликав голос, стали опускати руки й підходити до робота. Той, раптом зовсім по-людськи, простягнув руку й узяв найближчого за долоню. Вони повільно рушили за ним до виходу й незабаром швидко зникли.

— Тепер черга зелених яблучок!

— Ні! — Голосно вигукнув До-рак і вчепився в рукав Йонбома. — Ні! — Ще гучніше повторив він.

— Збирайтеся-збирайтеся швидше! — Підбадьорював голос.

— Ні!

Йонбом поклав руку на пальці До-рака:

— Я піду.

— Ні! — Зморщився він.

— Прошу. Так буде безпечніше.

Йонбом спробував розігнути пальці До-рака, але той лише сильніше вчепився в нього.

— Ні...

— Мишко, швидше. — Наказав він, відчуваючи наближення робота Джо-Джо.

До-рак прикусив губу. Його очі налилися слізьми. Погане передчуття не покидало його схвильованого серця. Неохоче він відпустив рукав Йонбома.

— Подбай про себе, — попросив Йонбом, повертаючись обличчям до живота робота й закидаючи голову вгору. — Привіт! — Він, наче нічого й не сталося, помахав йому рукою.

Робот схопив його долоню в повітрі й міцно стиснув.

У животі До-рака все стиснулося в тугий болісний вузол.

— Ні, — вже ледь чутно навіть для себе, прошепотів він.

Коли їх залишилося всього двадцять людей, музику нарешті вимкнули. Світло погасло. І на білій, на диво нічим не прикрашеній стіні з'явилося зображення від проєктора.

— Правила гри дуже прості, — бадьоро повідомив голос. — Зелені яблучка — нападники, конверти — захисники, червоні яблучка — глядачі.

— Екран засвітився, зображення людей, яким належали зелені яблука, що розгублено стояли поодинці в однакових білих кімнатах, з'явилося перед глядачами. — Якщо нападник знайшов захисника, він має напасти й віднести захисника на лаву вибулих. Якщо нападник відмовляється, то він повинен з’їсти яблуко. За відповідальним дотриманням правил будуть уважно слідкувати Джо-Джо. Поаплодуйте їм!

У вітальні пролунали слабкі оплески.

— Спостерігачі можуть тільки спостерігати. Якщо хтось із власників червоного яблука вирішить допомогти зеленому яблуку або конверту, то автоматично переходить на ту чи іншу сторону. Приємної гри… — Голос захрипів і зник.

Все занурилось у темряву.

Знову увімкнувся екран, і в цьому слабкому світлі До-рак побачив, як люди сідають у крісла, ніби прийшли до кінотеатру.

Камера - 1, камера - 2...

Він гарячково шукав камеру з зображенням Йонбома.

Камера-5 і камера-11 показували його з різних ракурсів.

Перед кожним власником зеленого яблука відчинилися електронні двері. Людина, за якою спостерігали 13-та і 17-та камери, першою вийшла в коридор і одразу ж з’явилася в полі зору камери 14.

До-рак відзначив собі, що, ймовірно, його друг також змінюватиме місцеперебування по камерах спостереження, тож потрібно охоплювати все поглядом.