Дощ у цьому місті не йде — він працює. Методично. Вперто. Без вихідних. Починає з дахів, мов досвідчений зломщик, — тихо, майже ввічливо, перевіряючи слабкі місця. Потім спускається нижче: до вікон, підвіконь, нервів. Стукає. Наполегливо. Як колектор, який знає, що ти вдома й тобі нікуди подітися.
Сьогодні він був у особливо поганому настрої. Краплі били по шибках із такою люттю, ніби місто особисто заборгувало їм гроші. Вода стікала по вікнах брудними струмками, перетворюючи неонові вивіски на розмитих примар. Люди на вулиці рухалися швидко, зсутулившись, ховаючи обличчя в коміри, — ніби сподівалися, що, якщо не дивитися на цей вечір, він швидше закінчиться.
Наївні.
У цьому місті ніщо не закінчується швидко.
Особливо погані історії.
Я сидів біля вікна й спостерігав, як вода стирає межі між тротуаром, дорогою та здоровим глуздом. Десь унизу автомобілі шипіли по калюжах, мов роздратовані змії, а рідкісні перехожі мали такий вигляд, ніби вже пошкодували про всі свої життєві рішення.
Я їх розумів.
Мій офіс містився на другому поверсі будівлі, яка пережила щонайменше три економічні кризи, дві зміни власників і одну невдалу спробу ремонту. Стеля трималася на чесному слові, стіни — на спогадах про фарбу, меблі — на впертості.
Ідеальне місце для людини моєї професії.
Я зробив ковток кави й одразу пошкодував про це. Напій був настільки огидним, що в деяких країнах його цілком могли б визнати знаряддям тортур.
Я подивився на чашку.
— Якщо ти намагаєшся мене вбити, — пробурмотів я, — роби це швидше.
Кава не відповіла. Вона ніколи не відповідала. Але я був упевнений, що вона дуже старається.
Годинник на стіні ліниво відраховував секунди. Кожна звучала як маленьке нагадування про те, що цього вечора клієнти обрали розумніші способи витратити свої гроші.
Годинник цокав. Життя, загалом, котилося під укіс — але повільно, з гідністю. І тут у двері постукали. Невпевнено. Ніби людина по той бік не до кінця була певна, що їй варто заходити. Зазвичай це добра ознака. Такі люди платять вчасно і не стріляють у тебе одразу.
— Відчинено, — кинув я, не відриваючись від вікна, за яким дощ старанно намагався втопити тротуар.
Двері рипнули так, ніби їм самим ця ідея була не до вподоби.
До кабінету увійшов чоловік років тридцяти п'яти. Чистий плащ, акуратна зачіска, очі людини, яка не спала кілька останніх ночей, але точно не через алкоголь.
Уже підозріло.
— Містер Варді?
— Іноді, — відповів я. — У погані дні я волію думати, що це хтось інший.
Він ледь помітно усміхнувся. Не вийшло.
— Мене звати Алекс. Мені вас рекомендували.
— Сподіваюся, не ті самі люди, які рекомендували мені цей офіс, — я кивнув на стелю, звідки ліниво звисав шматок штукатурки. — Він тримається краще, ніж моя репутація. Але ненабагато.
Він не засміявся. Погано. Отже, справа або дуже серйозна, або зовсім безнадійна.
— Я хочу найняти вас, щоб ви розслідували зникнення мого прадіда.
Я повільно повернувся до нього. Повільно. Даючи словам останній шанс передумати.
— Зникнення — моя спеціалізація, — сказав я. — Особливо якщо йдеться про загублені шкарпетки або здоровий глузд.
— Це сталося понад сто п'ятдесят років тому, — додав він.
Я кліпнув.
— Тоді доведеться підняти тариф. Робота з привидами завжди коштує дорожче.
Він ступив уперед і поклав на стіл теку. Товсту. Надто товсту для родинної історії, яка мала б давно померти своєю природною смертю.
— Його звали Ніколас Уомер. На початку XIX століття його визнали божевільним і помістили до психіатричної лікарні. А потім він зник.
— Люди зникають із психіатричних лікарень з двох причин, — я знизав плечима. — Або вони одужують, або хтось дуже не хоче, щоб вони про щось розповідали.
— Він не був божевільним, — тихо сказав Алекс.
— Ви впевненні?
Алекс не одразу відповів.
Він провів пальцями по краю теки, ніби перевіряв, чи справді вона лежить перед ним, а не існує тільки в його пам'яті.
— Знаєте, що найдивніше в цій історії, містере Варді?
— Що людина зникла сто п'ятдесят років тому, а ви досі намагаєтеся її знайти?
— Ні.
Він подивився на мене.
— Те, що в нашій родині ніхто не намагався її знайти.
Я нічого не відповів.
Алекс відкрив теку.
Всередині лежали копії листів, старі фотографії, виписки з архівів і кілька пожовклих сторінок, які явно пережили більше століть, ніж хотілося б звичайному паперу.
— У дитинстві я кілька разів питав про Ніколаса, — сказав він. — Мені відповідали, що він був божевільним.