Роздiл 15.

Епілог

Минуло п’ятнадцять років. Кефе вже не те саме місто — але все ще дихає морем. Його мури посіріли від часу, на вежах оселилися чайки, а внизу, поміж вузьких вуличок, розливалося життя: базари, дитячі голоси, пісні жінок, що варили мило просто під арками, — запах лаванди й оцту змішувався з димом і хлібом.

Біля моря стояв будинок із глиняною покрівлею, виноградним навісом і вивіскою над дверима — “Берегиня Чистих Рук”. Дерево потемніло, але вирізьблена квітка зберегла форму. Від дверей тягнулась доріжка з морських камінців — гладких, блискучих, як перлини, що їх колись збирали діти Айше.

У саду пахли розмарин і чебрець. Поміж них виросла лаванда, привезена з півночі — тепер її садили всі жінки Кефе. Вони казали, що «лаванда відганяє погані сни».

Біля лавки, на якій стояв мідний таз із милом, сиділа дівчина з темно-зеленими очима. Її звали Фатма-Марина. Люди шепотіли, що вона схожа на матір — тільки волосся світліше, а вдача ще рішучіша. Вона сміялась, коли це чула.

У дверях з’явилась Марія — з сивиною біля скронь, але ще міцна, з тими самими прямими плечима. На ній — проста сукня й темна хустка, що пахла сіллю. Вона все ще носила маленьку латунну лупу на шнурку — ту саму, яку колись подарував Томас.

Алі вийшов із двору — у руках тримав садовий ніж. Його волосся посивіло, очі потемніли, але в усмішці було те саме спокійне море, яке вона любила.
— Сьогодні буде дощ, — сказав він, дивлячись у небо. — Добре для винограду.
— І для трав, — відповіла вона. — Мені треба ще назбирати чебрецю для настою. Старий бей знову хвалився своїм шлунком.
— Якщо його шлунок витримає твої мазі — він безсмертний, — пожартував Алі.

Марія сміялась. У ній була тиха впевненість людини, яка прожила все, що мусила. Вона більше не думала про те, звідки прийшла, бо все навколо вже належало їй: земля, яку вона врятувала, вода, яку очистила, і люди, що вчили своїх дітей мити руки «як хатун Марія».

---

Надвечір море спокійно коливалося. На обрії з’явився корабель із білими вітрилами — англійський торговий. Він повільно заходив у гавань. Марія стояла на пагорбі, спостерігаючи, як сонце опускається в хвилі.

Айше, вже стара, але ще моторна, вийшла з двору:
— Кажуть, із того корабля привезли листа для тебе, хатун.

Марія розгорнула старий конверт із тисненням. Усередині — лише короткий рядок:

> Якщо колись приїдеш до Стамбула — запитай у гавані про майстра Томаса. Він досі робить кораблі, що не тонуть. Пам’ятаю твій запах лаванди. — Т.

Вона посміхнулася, не сумно, а вдячно.
— Він пам’ятає, — прошепотіла.
— Люди, що любили справжньо, ніколи не забувають, — відповів Алі, кладучи руку їй на плече. — Але повертаються не всі.
— І не треба, — сказала вона. — Бо деякі любові — як море. Їх не треба тримати, аби вони були.

---

Ввечері вся родина — Айше, Марія, Алі й Марина — сиділи біля саду. На столі стояв глечик із вином, свіже молоко й тарілка з інжиром. Повітря було густе від солодкого запаху хліба та диму.

Марія дивилась на море, що блищало за горами, й шепотіла:
— Море не старіє. Воно просто вчиться прощати.
— А ти? — спитала Марина.
— Я навчилась того ж самого, — відповіла вона. — І ще — не чекати знаків. Якщо світ дає тобі день, значить, ти маєш що зробити в ньому.

Вітер хитнув лаванду, і повітря наповнилося запахом часу.
Алі торкнувся її руки.
— Ми все зробили правильно, хатун.
— Ми просто жили, бей. А це — найважча справа з усіх.

Ніч упала повільно, розсипаючи зорі над Кефе. У саду співали цвіркуни, море стишило подих, і в цьому спокої було все життя Марії Разумовської — Грети — Мер’єм, жінки, що навчила чужий край чистоті, сміху й любові.

Кінець історії.