Роздiл 14.

Розділ 14 

Світанок прийшов без грому — ясний, чистий, ніби вночі хтось вимив небо до скрипу. Після бурі місто дихало глибше: килими на дахах блищали, мов риба в сітці, олеандри стояли важкі від роси, а море так рівно підіймало й опускало груди, що хотілося підлаштуватися під його ритм.

Марія прокинулась від тиші — не порожньої, а домашньої. Айше шаруділась у дворі, ставила воду, підкинула тріски в піч; десь по сусідству закричали півні, і їх одразу перехопив сміх дітей. На підвіконні лежала гілочка мирту — свіжі, холодні листочки з краплями роси. Вона торкнулася їх пальцем і всміхнулась: Алі був тут ще до світанку.

Учорашня ніч — солона, гірко-солодка, як гранат у неділю — відкотилася не соромом, а ясністю. Вона не шукала виправдань і не торгувалась із собою. Вперше за довгий час вибір не колов ребра — він грів.

Вона спустилася у двір. Алі сидів під навісом, лагодив повід для коня. На його рукаві — соляні кружальця від висохлих крапель, волосся темніше, ніж ніч, очі теплі. Він підвівся.

— Салям, хатун, — тихо сказав він.
— Доброго ранку, бей, — відповіла вона так само тихо.

Їм не треба було багато слів. Сказане вночі залишалось між шкірою й серцем, як запах жасмину на долоні.

---

До полудня у двір зайшов Томас. Без мундиру, з перев’язаною рукою (дрібна подряпина — “камінь на молі”), у звичній стриманості, що сьогодні трималася не силою, а повагою.

— Посол відпливає, — сказав він із порогу. — Передав тобі цей ярлик.
Він простягнув складений пергамент із сургучем. Писарською турецькою було виведено:

> Дозвіл торгувати милом, ароматами та «жіночими ліками» у межах Кефе і довколишніх сіл. Без податей три місяці. Під наглядом бея.

— Вітаю, — додав Томас уже своєю мовою. — Це — не вічний мир, але вікно, через яке простягують руку.
— І вистачить, аби встигнути посадити свій сад, — сказала Марія.

Він уважно глянув на неї — не солдатом, не суддею, а чоловіком, який навчився відпускати гідно.

— Ваш вибір ясний, — вимовив він без гострих кутів. — Я… не з тих, хто краде в моря берег.
Він схилив голову до Алі. — Бережіть її. Вона змінює столиці у головах швидше, ніж гармати — мури.
— Ми самі — наші мури, капітане, — відповів Алі. — І наші брами теж.

Томас усміхнувся краєм вуст.
— Я залишу кілька ящиків чистої лляної тканини й оцту для госпіталю. Назвіть це… даниною Кефе від королівських інженерів.
— Назву це дружбою, — сказала Марія.

Він подав їй пакунок — маленьку латунну лупу з гравіюванням компаса.
— На випадок, коли треба придивитися ближче і згадати, куди йти, — мовив він. І, не затримуючись, пішов до воріт, аби зникнути в сонячному пилу вулиці, що вела до форту.

---

Свято винограду докочувалось останніми хвилями: у дворах тиснули груші й виноград, розливали бекмез, на мотузках під навісами сохли вибілені бинти — рівними, затишними рядками, мов нотний стан, на якому вже вміли грати всі. Діти бігли мити руки самі, не чекаючи окрику, і гордо рахували до двадцяти — так, як учила «біла хатун».

Марія дивилась на це й відчувала повноту простого: налаштований ґніт, чисту чашу, воду, що пахне м’ятою. Вона ловила мить, у яку її наука стала не дивом, не викликом, а звичкою. Коли звичка входить у дім — війні в ньому тісно.

— Ти чуєш? — спитав Алі. — Місто стало тихіше.
— Це не тиша. Це порядок, — відповіла. — Як у саду після першої обрізки: гілки не болять, а плодоноситимуть.

Він кивнув.
— Підемо? Сьогодні я покажу тобі місце, де наші ставлять перші кілочки виноградної лози.

---

Вони піднялися стежкою, що вилася між кам’яних терас, де смоківниці тримали землю своїм корінням, а далі шовковиці фарбували пальці дітям. Над ними — фортеця з генуезькими зубцями, під ними — море, що вилискувало паладієм. На верхній терасі — ділянка глинистого ґрунту, куди селяни принесли молоді лозини.

— Грунт важкий, — сказала Марія, м’явши грудку в пальцях. — Але тримає вологу. Треба дренаж — камінь шаром, зверху солома. І не шкодувати обрізки: корінь піде вглиб.
— Наші старі робили так із фісташками, — озвався дід у картатій чалмі. — А ти звідки знаєш?
— Мені розповіли… у снах, — усміхнулась вона і не збрехала: її сни справді були пам’яттю іншого віку.

Айше принесла керамічні глечики з водою — їх закопували горлечком вгору між лозами, аби повільно «дихали» вологу в ґрунт. Марія показала, як правильно:
— Чим дрібніший отвір — тим довше витримає спека. Вода має вчитися терпінню, як люди.

Сміх лагідно прокотився схилом.

— Посадимо щось твоє? — запитав Алі.
Вона витягнула зі своєї торбинки три згортки насіння. На одному — українською: чебрець, на другому — лаванда, на третьому — петрушка.
— Моє — тут, — сказала вона, торкаючись серця, — але хай росте й у землі.

Вони разом поклали насіння в борозни. Марія присипала їх глиною, придавила долонею.

— Скажи слово, — попросила Айше. — Щоб запам’яталось.
— Хай буде чисто і щедро, — відповіла. — Чисті руки — щедра земля.

---

До вечора Кефе розлився золотом. На базарі одній жінці з тяжкими ногами Марія розтерла мазь із ладаном та медом; хлопчикові навчила очищати подряпину; старому дала кілька стебел м’яти для чаю «від важких думок». Не чаклунство — порядок дій.

Тим вечором у медресе покликали всіх, хто «причетний до миру»: бея, каді, старост сіл, і — так, уперше — Марію. Вона зайшла під білі склепіння й зупинилася: на підлозі розстелили килим зі старою генуезькою меандрою по краю. Її ніби вклали у спільну історію — без викреслювань.

Бей підвівся, тримаючи в руках дерев’яну дощечку з вирізаною квіткою — її квіткою.
— Це — знак твоєї лавки, хатун Марія, — проголосив він офіційно. — Віднині ти — берегиня “Чистих рук” у Кефе. Під наглядом, але з честю.
— Під наглядом — це добре, — відказала вона. — Бо коли дивляться — видно, як росте.

Каді усміхнувся в бороду. Хтось тихо плеснув у долоні, і плескіт поплив під куполом хвилею. Томаса не було — кораблі англійців знімались із якоря. Марія відчула ясний щем: правильна відстань іноді теж любов, просто іншого відмінка.