Роздiл 13.

Розділ 13

Світанок над Кефе розливався повільно, густо, як свіже вино. Море ледь дихало — під тонкою плівкою рожевого світла виблискували срібні лусочки хвиль. Здавалося, весь світ на мить затримав подих, не наважуючись зруйнувати це ранкове диво.

Марія стояла біля вікна своєї аптеки, тримаючи в руках новий шматок мила — прозорий, майже скляний, із тонким ароматом лимонної трави. Її перше мило з морською сіллю. Руки ще пахли лугом, а серце билося швидше від радості. Вона вже не просто жила — творила.

Айше тим часом поралася біля печі, бурмочучи молитву.
— Сьогодні люди казали, що в тебе чудове мило, хатун. Кажуть, навіть дружина бея купила два шматки й наказала, щоб пахло у всьому гаремі.
— Хай би лише не питала, з чого воно зроблене, — усміхнулася Марія. — Бо тоді почне вимагати рецепт.
— А ти не скажеш?
— Звісно, ні. Бо тоді вся Кефе буде митись і пахнути, але без мене.

Айше розсміялась, витираючи руки.
— От бачиш, ти вже як справжня татарка — хитра й бережлива.

---

Того ж дня прийшов Томас. Без попередження, але вже не з тією холодною настороженістю, що раніше. Його погляд був м’якшим, проте глибоко всередині ще жевріла напруга.

— Я приніс листа з Капудан-паші, — сказав він, простягаючи пергамент. — Він дякує тобі за «мир, що пахне лавандою».
Марія розсміялася:
— Це гарна назва для мого мила. Може, так і назву нову партію.
— Не жартуй, Маріє. Посол ще не пішов. Вони збирають інформацію про всіх, хто має вплив на людей.

Він підійшов ближче, його тінь лягла на стіл.
— Я не зможу завжди тебе прикривати. Якщо вони довідаються, що ти не з монастиря, як ми сказали…
— Тоді я скажу, що я з майбутнього, — відповіла вона тихо, з іронічним блиском в очах.
— Не смійся! — він схопив її за зап’ястя, — ти не розумієш, що поставлено на карту!
— Розумію. Але я вже не можу знову мовчати, Томасе. Колись я жила в світі, де кожен думав, що завтра буде, як учора. І саме тому все зруйнувалося.

Його пальці розтиснулись.
— Ти завжди говориш, наче бачиш те, чого ніхто не бачить.
— Бо я бачила кінець, — прошепотіла вона. — І тому більше не боюся починати спочатку.

Він дивився на неї довго, аж поки в очах не з’явився блиск, що болісно нагадував про щось втрачене.
— І все ж… якщо доведеться — я піду проти наказів, лише щоб тебе захистити.

---

Алі повернувся пізно. Його одяг був мокрий від дощу, волосся прилипло до чола.
— Ти говорила з англійцем, — сказав він, не питаючи.
— Так. Він попередив мене про небезпеку.
— Він сам — небезпека, — відповів Алі. — Він солдат, Маріє. І солдат бачить світ лише як поле бою.

Марія поставила руки на стегна, намагаючись не сердитися.
— А ти бачиш його як що?
— Як берег, який треба втримати, навіть коли море хоче його забрати.

Її очі спалахнули.
— Я не берег, Алі. І не трофей. Я людина. Я хочу бути поруч, а не належати.

Він зітхнув, провів рукою по волоссю.
— Я знаю. Але цей край не пробачає жінкам, які самі вирішують.
— А я не питаю дозволу у краю. Я живу тут — і цього досить.

---

Наступні дні стали випробуванням. Османський посол вимагав перевірки товарів на ринку. Люди лякалися, чулися чутки, що серед них — шпигуни.

Увечері в аптеці було темно. Лише свічка кидала жовте світло на полиці з банками. Марія розкладала трави, записуючи нові пропорції в товстий блокнот — свій щоденник виживання.

У ньому вже були формули:

оцтовий настій із м’яти для ран,

мило з попелом і морською сіллю,

мазь із медом та ладаном від опіків.

Айше спостерігала, як вона занотовує.
— Ти пишеш, наче той, хто боїться забути, — сказала вона.
— Бо я справді боюся, — відповіла Марія. — Якщо мене не стане, хтось повинен знати, як це зробити знову.

---

Третього дня посол повернувся. На цей раз — не сам. За ним стояли двоє стражників і жінка в дорогій сукні.
— Це донька бея. Вона захворіла. Якщо врятуєш її — матимеш покровителя. Якщо ні… — він зупинився, даючи зрозуміти решту.

Марія схилилась над дівчиною. Обличчя бліде, губи сухі, дихання уривчасте. Гарячка.
Вона поклала руку на чоло — лихоманка. Але очі дівчини час від часу тремтіли — отже, шанс був.

Вона змішала оцет, мед, подрібнену кору верби. Айше принесла глечик холодної води.
— Компрес — кожні дві години, — сказала Марія. — І не кутайте її, хай тіло дихає.

Посол дивився підозріло.
— Ти не читаєш молитви?
— Молитися можна серцем. Але серце не зіб’є жар, — відповіла вона твердо.

Він відвернувся. Та через кілька годин, коли дівчина відкрила очі й шепнула “вода…”, навіть він схилив голову.

---

Увечері все місто знало: чужинка врятувала доньку бея. Люди знову називали її “чудесною”, “святою”, “дивною”. А Марія просто сиділа біля вікна, дивлячись, як на дахах збирається зоряне світло.

Томас прийшов пізно, втомлений, але щасливий.
— Ти зробила неможливе. Посол від’їжджає, наказів проти тебе не буде.
— Тоді, може, я нарешті зможу просто варити мило, — усміхнулася вона.
— Або стати легендою, — відповів він, схиляючись ближче.

Марія відчула, як повітря між ними стало густим. Її серце билося в скронях.
— Не треба, Томасе. У мене й так досить бур.
— Тоді дозволь мені бути твоїм штилем.

Він нахилився ближче, але саме в цю мить двері прочинились — і в прохідному світлі став Алі.

Його обличчя було тінню.
— Не треба нічого пояснювати, — сказав він тихо. — Я бачу все, що треба.

Він розвернувся, вийшов, і за ним закрився морок.

---

Тієї ночі море шаленіло. Вітер зривав черепицю, хлюпав хвилями через набережну. Марія стояла біля дверей, дивлячись у темряву. Айше благала не йти.
— Хатун, не шукай його, це буря!
— Якщо буря — то треба бути поруч, — відповіла вона й вийшла.

Вона знайшла його на березі. Мокрий, злий, він стояв босий у воді, ніби хотів злитися з нею.
— Чого ти прийшла?
— Бо ти мій друг.
— Друг? — гірко посміхнувся. — Я не хочу бути твоїм другом, Маріє.