Роздiл 12.

Розділ 12

Море стояло важке, мов олово. Зі сходу над Кефе піднімалися темні вітрила — довгі, низькі човни, що йшли щільною зграєю, як чорні птахи перед бурею. З міських мурів уже спостерігали варти, а в гавані моряки поспіхом піднімали снасті — до міста прибув османський посол із перевіркою.

Марія відчула тривогу ще до того, як побачила прапор із півмісяцем. Люди в місті говорили пошепки: у бейському домі з’явилися чужинці, жорсткі й мовчазні, що цікавилися кожною дрібницею — хто має зброю, хто веде справи, хто лікує людей без дозволу мулли.

Вона стояла біля своєї аптеки, що вже пахла м’ятою, оцтом і лавандою. Над дверима висів дерев’яний знак з вирізаною квіткою — її символ, її порятунок. А тепер — можливо, і привід для біди.

Айше, налякана, шепнула:
— Хатун, кажуть, що посол питає про тебе. Про жінку, котра вчить і лікує, ніби має таємні знання.
— То не знання таємні, а звичайні, — відповіла Марія, хоч серце вдарилося в груди. — Та, певно, для них це й є диво.

---

До двору Алі прибули троє вершників. Посол — високий чоловік у темному кафтані, зі шрамом на щоці. Його погляд був холодний, як вода в гірському джерелі.
— Кажуть, у тебе в домі оселилась чужинка, — почав він без привітання. — І ця жінка має вплив на людей. Це небезпечно.

Алі стояв спокійно, руки схрещені на грудях.
— У моєму домі живе вдова. Вона лікує тих, кого мулли не можуть вилікувати. Це не злочин.
— Але це загроза. Якщо люди почнуть шукати допомоги не в Аллаха, а в жінки, вони втратять віру.
— Може, віра їхня слабка, якщо може впасти від кількох ложок відвару, — спокійно відповів Алі.

Посол насупився, глянув на Марію, що стояла осторонь.
— Ти хто така?
— Тільки людина, що вміє робити мило і мазі, — сказала вона рівно. — І часом — рятувати дітей від гарячки.
— Ти звідки?
— Із півночі.
— І твоя віра?
— Та, що вчить не залишати ближнього в біді.

На мить у повітрі повисла тиша. Посол придивився до неї пильніше, ніби намагався впізнати.
— Я чув, у північних землях є жінки, що називають себе «вчителями». Але тут — інший закон. Пам’ятай про це.

Він розвернувся, залишивши після себе запах дорогих смол і холоду.

---

Вечір того ж дня був неспокійний. Люди в місті перешіптувалися: “Жінку чужу допитуватимуть”, “Може, вона відьма”. У повітрі відчувалась тривога, як перед бурею.

Алі прийшов до аптеки вже після заходу сонця. Його обличчя було серйозним.
— Ми повинні бути обережні. Посол підозрює, що ти не звідси. Я сказав, що ти монахиня з північних земель, яка втекла від війни.
Марія гірко усміхнулася.
— Не вперше я — біженка.
— Він повернеться через три дні. І може наказати обшук.
— Тоді треба, щоб знайшли те, що хочуть знайти — і нічого більше.

Вона підійшла до столу, зняла кілька скляних банок.
— Ось, подивись. Це — лаванда. Це — оцет. А це — сіль. І все разом — лікує від зарази. Ми зробимо так, ніби я лише торгую ароматами, не ліками.

Алі кивнув.
— Ти думаєш, як воїн.
— Я думаю, як людина, яка вже раз втратила все. І не хоче втратити знову.

---

Томас з’явився неочікувано. Його мундир був зім’ятий, обличчя стомлене.
— Я чув, посол зацікавився тобою, — сказав він, заходячи без дозволу. — Ти граєш із вогнем, Маріє.
— Я не граю. Я просто живу.
— Ти не розумієш — османи не терплять самостійних жінок. Якщо він запідозрить, що ти маєш знання, яких не мають їхні лікарі, тебе можуть...

Він замовк, стискаючи кулаки.

— Що? Спалити? Повісити? — спокійно спитала Марія. — Томасе, я бачила війну. І бачила, як люди гинуть не від вогню, а від байдужості. Якщо я маю врятувати хоч кількох — то ризик вартий того.

Він ступив ближче, схопив її за плечі.
— Ти не розумієш, у якому світі опинилася!
— А ти не розумієш, що я вже давно в ньому живу, — тихо відповіла вона.

Його пальці повільно розтиснулись. У його очах з’явилось щось схоже на відчай і ніжність водночас.
— І все ж я тебе не залишу. Навіть якщо це коштуватиме мені службу.

---

Наступного дня Марія розклала на столі зразки мила, олії, баночки з травами — новий фасад її ремесла. Коли до аптеки зайшов посол, він побачив не лабораторію, а лавку з ароматами й милом.
— Ти продаєш це? — холодно спитав він.
— Так. Аромати — для дому, мило — для рук, олія — для волосся. Пахощі — це не гріх.
Він узяв шматок мила, понюхав.
— Це запах моря.
— Так. Воно нагадує людям, що чистота — не лише вода, а й пам’ять про неї.

Посол глянув на неї довше, ніж належало.
— Ти дивна жінка, хатун. Якщо б усі відьми пахли так — їх би не спалювали.

Він залишив монету на столі й вийшов.

Марія стояла нерухомо, поки не зник звук його кроків. Тоді нарешті видихнула.

Айше прошепотіла:
— Ти його перемогла.
— Ні, Айше. Я просто навчилась грати за їхніми правилами. І виглядати, ніби не граю.

---

Тієї ночі Марія сиділа на даху, дивлячись, як море блищить під місяцем. Алі піднявся слідом, приніс теплу шерстяну накидку.
— Ти втомилась.
— Я жива.
— І це головне.

Вона притулилась до нього, вперше не ховаючись.
— Ти колись казав, що море — це твоя молитва. А я подумала: може, і моя теж. Бо тільки тут я відчуваю, що мене хтось слухає.

Алі нахилився ближче.
— І що ж каже твоє море?
— Що поки живеш — треба дихати. І не зраджувати те, що любиш.

Він тихо провів пальцями по її волоссю.
— Тоді дихай поруч зі мною, Маріє. І хай море нас благословить.

Унизу спали вогні міста, а над ними знову народжувався світанок — новий, чистий, ніби світ тільки-но починався.