Роздiл 11.

Розділ 11

Ранок у Кефе прийшов, як спогад після гарного сну — лагідно, але з чітким відчуттям реальності. Після нічного свята вулиці ще пахли вином, димом і медом, на площі залишилися розкидані квіти та пір’я з подушок, які діти тягали на головах під час танців. З моря тягнуло вологою прохолодою, і біла імла плавно спадала з гір, ніби хтось обережно струшував її з неба, щоб прикрити землю ковдрою.

Марія стояла на балконі, загорнувшись у легку шалю. У руках — глиняна чашка з кавою, густою, темною, майже маслянистою. Каву зварив Алі — вона вже впізнавала його почерк у дрібницях: міцніша, ніж треба, але подана завжди у тиші, ніби це не напій, а обряд.

Айше співала у дворі, полощучи тканину. Стара татарка мала голос, у якому пахло степом і молоком, — сухий, трохи хрипкий, але рідний.

> Біле сонце зійде — і душа не спить,
хто любов упізнав — тому жити вічно...

Марія прислухалась і усміхнулась. Вона вже не дивувалась тому, як швидко світ навколо став її. Раніше вона думала: це просто вдавання, механічна адаптація, але тепер відчувала — ні. Це справжнє прийняття. Не втеча від минулого, а зростання поверх нього.

---

До полудня до двору прийшли двоє жінок із караван-сараю — з хустками, кошиками й тривогою в очах. Одна несла немовля, інша — мішечок зі сріблом.
— Хатун, допоможи, дитя не дихає рівно. Казали, ти маєш воду, що виганяє лихо, — благально промовила старша.

Марія взяла дитину. Маленьке тільце тремтіло, щоки гарячі, дихання хрипке. Вона знала цей звук — бронхіт. І хоч тут не було ні стетоскопа, ні ліків, вона мала знання.
Вона поставила миску з гарячою водою, додала м’яту, шавлію й кілька крапель оцту.
— Треба, щоб пара очистила груди. І не кутайте так сильно — нехай повітря торкнеться шкіри.

Жінки перезирнулися.
— Повітря? Але ж воно може вбити!
— Бруд — вбиває, не повітря, — твердо відповіла Марія.

Дитина почала кашляти, потім тихо схлипнула й нарешті заплакала.
Айше хрестилась по-своєму, татарським рухом пальців.
— Слава Всевишньому...
Марія повернула дитину матері.
— Більше води, менше страху. І не ходи до мулли — йому треба молитва, не оцет.

Жінки, плачучи, цілували їй руки, залишивши кілька срібних монет на лавці. Вона зібрала їх і віддала Айше:
— Купи тканину для бинтів і трохи олії. І, будь ласка, не кажи нікому, що це чудо. Просто — знання.

Айше кивнула:
— Люди більше вірять у диво, ніж у знання. Але диво ти їм теж дала, хатун. Бо не кожна жінка з неба приходить і вчить нас жити без страху.

---

Увечері прийшов Томас. Без мундиру, у звичайному плащі. Він виглядав втомленим, але очі світилися тією самою холодною ясністю, яка колись злякала Марію, а тепер дивно заспокоювала.

— Бей знову розмовляв про тебе, — почав він. — Каже, ти вчиш жінок читати.
— Я вчу їх рахувати, — виправила вона. — А рахунок — це перший крок до думки.
— Для нього — це вже загроза. Але я переконав, що ти не політик. Ти… просто корисна.

Вона підняла брову.
— Корисна — це гірше за відьму, Томасе. Відьму бояться, а корисних — використовують.

Він сів ближче, схиливши голову.
— Я знаю, що ти вмієш дивитись на світ і бачити сенс там, де інші бачать пил. Я бачив, як ти тримаєш немовля, як розмовляєш з жінками, як дивишся на Алі...

Марія не відвела погляду.
— І що ти бачиш, коли я дивлюсь на нього?
— Щось, чого не бачу в собі.

Його слова зависли між ними, як натягнута струна.

— Я теж бачу в тобі те, чого не бачать твої люди, — сказала вона. — Ти — не просто солдат. Ти той, хто ще пам’ятає, навіщо воює. І це рідкість.

Томас опустив очі, усміхнувся ледь-ледь.
— Може, колись я й справді пам’ятав. Тепер просто виконую накази.
— Тоді, може, варто почати пам’ятати знову.

---

Після його відходу в дворі залишився тихий аромат дощу і солі. Алі з’явився, як завжди, невимушено, але цього разу щось у його поставі було напружене.
— Він приходить занадто часто, — сказав він.
— Бо знає, що тут йому не треба носити зброю.
— Але й без зброї можна поранити.

Марія обернулась до нього.
— Ти ревнуєш?
— Я... пильную. Бо в цьому світі чоловік, який приносить мир, частіше несе війну.
— Ти боїшся, що я зроблю вибір не той?
— Я боюся, що ти зробиш вибір не для себе.

Її дихання збилось. В його голосі не було злості, тільки правда — проста, як камінь.

— Алі... я не знаю, що для себе. У моєму світі все було визначено — робота, дім, людина, яку любила. А потім... усе зникло. І тепер я просто пливу. А ти — як берег. Але я не впевнена, що маю право до нього пристати.
— Ти маєш право. Бо море теж іноді шукає спокій.

Він ступив ближче, доторкнувся до її плеча — легко, наче боявся порушити.
— Я не прошу кохання. Я прошу лише бути тим, хто стоятиме поруч, поки ти знову навчишся дихати повними грудьми.

---

Наступного ранку Марія прокинулась від запаху моря й меду. На підвіконні лежала гілочка граната — свіжа, волога, з краплями роси. Вона знала, хто її залишив.

У дверях Айше хитро всміхалася:
— Алі вийшов на берег — перевіряти сіті. Казав, що сьогодні гарна вода для улову. І що, може, принесе щось нове для твоїх настоїв.

Марія усміхнулась.
— Може, і для серця принесе щось нове.

---

Вона вийшла до моря. Узбережжя після дощу пахло свіжою глиною і сіллю. Вітер крутив волосся, вода тихо билася об каміння. На обрії виднівся човен Алі — темна пляма на світлому фоні хвиль.

Марія опустилась на камінь, слухаючи, як море дихає. Десь у глибині серця вона відчула, що вперше не думає про повернення. Минуле більше не кликало — воно стало фоном, спогадом, що вже не болить.

І коли човен торкнувся берега, а знайомий силует вийшов із води з кошиком повним срібних риб, вона зрозуміла: цей день — поворотний.

Бо вперше за довгий час вона не питала себе, хто вона і звідки.
Вона просто жила. І це було дивом.