Роздiл 10.

Розділ 10

Ранок був тихим, як сторінка після останнього рядка. Дощові хмари поволі відходили до моря, і над Кефе знову розливалося сонце — тепле, маслянисте, з м’яким присмаком моря та каменю. Після бурі все виглядало свіжішим: білі стіни хат, черепиця, що блищала після зливи, навіть виноградні грона здавалися чистішими, немов їх теж омило життя.

Марія стояла на балконі над двором. Під нею Айше поралася біля печі, пахло гарячим хлібом і свіжим медом. Вона вдихнула, і вперше за багато тижнів їй здалося, що цей запах — її дім. Не тимчасовий прихисток, не вимушена зупинка, а справжній дім, де вона щось творить, а не лише виживає.

У дверях з’явився Алі — спокійний, наче завжди.
— Ти вже не дивишся на море, як на ворога, — сказав він, підходячи ближче.
— Бо зрозуміла: ворог той, хто мовчить, коли треба діяти, — відповіла вона. — Море хоча б говорить хвилями.

Він усміхнувся.
— Ти зробила диво. Люди почали митися, госпіталь пахне оцтом, а не гниллю. Навіть беєва дружина просить у тебе крем для рук.
— Крем не для краси, а щоб шкіра не тріскалась від лугу, — поправила Марія.
— Я знаю. Але вони цього не розуміють — і тому вважають тебе чарівницею.

---

У місті готувалися до свята збору винограду. На вулицях розвішували гірлянди з лаврового листя, діти бігали з корзинами, а на площі біля фортеці ставили дерев’яні столи для купців і мандрівників. Кефе любило гучні барви й запахи: базар пахнув стиглими сливами, смолою, гарячим вином і печеним мигдалем.

Марія йшла поруч із Алі. Її сукня з бавовни, пофарбована в теплий колір вина, колихалася від кожного подиху вітру. На голові — тонка хустка, заколота бронзовою шпилькою, подарованою Айше.
Вона зупинялася біля кожного прилавку: грецькі глечики, турецькі солодощі, османські тканини — звідусіль шматочки світу, який жив тут одночасно, як багатомовний ярмарок.

— Дивись, яке виноградне варення! — вигукнула Айше, що приєдналася дорогою. — Як діаманти в сиропі!
— У нас його називали «сонцем у банці», — усміхнулася Марія. — Може, й тут приживеться така назва.

Алі тим часом обережно придивлявся до натовпу. Його звичка воїна не зникала — очі шукали небезпеку навіть серед веселощів.
— Що ти шукаєш? — спитала Марія.
— Спокій, — відповів він. — Бо коли в місті надто тихо, це значить, що буря не закінчилася, а просто чекає зручного часу.

---

Увечері свято почалося. На площі запалили смолоскипи, грави лютні, танцювали жінки в кольорових шароварах і чоловіки в довгих жилетах. Море за мурами відбивало відблиски полум’я, і весь Кефе здавався живою коштовністю — рухомою, теплим золотом дихаючою.

Марія сиділа біля довгого столу, слухаючи гомін і спостерігаючи за людьми. Вона ловила кожну деталь: як жінка в срібних сережках поправляє хустку, як діти крадькома тягнуть шматок халви, як старий дервіш розповідає легенду про море, що «з’їло місяць».

І тоді, серед шуму, хтось поставив перед нею келих червоного вина.
— Ти сьогодні — господиня свята, — промовив Томас, сідаючи поруч. — Бей наказав принести тобі частування як символ миру між його людьми й твоїми ідеями.

Марія глянула на келих.
— Мир у Кефе — рідкісний напій, — сказала вона. — Але я вдячна.

Томас усміхнувся.
— Я чув, що ти вариш дивні мазі. Можливо, і для серця знайдеш ліки?
— Для серця нема ліків, — відповіла Марія, не відводячи погляду. — Тільки ризик. Хто не ризикує — того серце кам’яніє.

Його усмішка зникла.
— Ти не така, як інші жінки тут. Ти не боїшся казати вголос те, що думаєш.
— Може, тому що вже раз втратила все, — тихо сказала вона. — І тепер нічого не страшно, крім безмовності.

---

Пізніше, коли сміх і музика стихли, Алі знайшов її біля порожнього прилавку з фруктами.
— Томас тебе проводжав?
— Ні. Ми просто говорили.
— Він дивиться на тебе, як на жінку, яку боїться втратити, хоча ще не має.
— А ти? — спитала вона.
Він зробив крок ближче.
— Я дивлюсь на тебе, як на жінку, яку вже знайшов, але не смію назвати своєю.

Тиша між ними дихала морем і виноградом. Десь далеко чувся барабан, і вогні ще жевріли у смолі.

Марія зробила півкроку вперед. Її голос тремтів, але не від страху:
— У моєму світі все вимірювали часом. Тут, здається, — серцем.
— Тут час і серце — одне й те саме, — відповів він.

Їхні руки торкнулися. Вітер з моря зірвав хустку з її голови, закрутив, підняв угору, ніби освятив момент. І все навколо стало зупиненим, чистим, справжнім.

Море шуміло, як аплодисменти стародавнього світу, а в неї в грудях нарешті замовкла війна.