Роздiл 9.

Розділ 9

Ніч у Кефе прийшла з шурхотом виноградного листя й солоним диханням моря. Вітер прокидався в щілинах, торкався килимів на дахах, і здавалось — місто тихо перегортає сторінки власної пам’яті. Марія довго не могла заснути. У темряві двору пахло фіговим молочком, попелом і жасмином; десь далеко в місті гавкали собаки, і глухий гул хвиль під мурами рівно підіймався й опускався, як груди сплячого велетня.

Вона сиділа на порозі, обійнявши коліна. Руки — в подряпинах від роботи, з темними смугами лугу під нігтями, але живі, теплі; такі руки колись тримали іншу руку — сильну, трішки засмаглу, з короткою білою шрам-рискою на середньому пальці. Точно така сама рисочка була в Алі — тільки не біла, а старіша, наче пам’ять шкіри, що перетекла з її минулого.

— Не спиш? — голос Алі народився з тіні й покотився по двору м’яко, як персик із тарілки.

— Ні. Тут ночі пахнуть голосніше, ніж дні, — відповіла Марія, не обертаючись.

Він опустився на сходинку нижче, не торкаючися. Присутність — проста, ненав’язлива, як у тих, хто звик стояти стіною, а не говорити.

— Коли море голосне — значить, буде вітер, — сказав він. — Завтра штормитиме.

— Шторм — це чесно, — всміхнулася Марія. — Його чути заздалегідь. У моєму світі бурі приходили без попередження.

Вона згадала: сирени, скло в під’їзді, якого більше не було, перший ковток пилу, від якого пече в горлі. А потім — порожнеча. Не чорна, не біла — ніби хтось вивів гумкою частину її життя, а краї аркуша лишилися рваними. І той, хто мав бути поруч, лишився саме там — на стертій половині.

Алі мовчав. В його мовчанні було щось, що дозволяло договорити думку до кінця.

— Я вмію лікувати чужі рани, — сказала Марія нарешті. — Свої — тільки підшиваю й роблю вигляд, що не болить.

— Свої гояться вдвічі довше, — тихо відповів він. — Але саме вони вчать не кидати інших.

Вона поглянула на нього. Місяць клав на його щоки тінь, і в цій тіні вгадувались дорогі їй риси: лінія підборіддя, рух брови, коли він відкидає непотрібну думку, ледь зімкнуті губи — не від стриманості, а від звички слухати. Її серце стиснулося — не болем, а тим світлим, обережним страхом, коли щось важливе підходить надто близько.

— Ходімо, хатун, — м’яко сказав він. — Сьогодні ти маєш спати. Завтра — базар перед штормом. Люди купують більше хліба, більше солі й менше слів.

---

Ранок зустрів їх дощем, який пах мастикою й морем. Вулиці, вимиті першими потоками, блищали глиною; по даху тарабанили важкі краплі, під навісом дрімали кури — нахохлившись, як старі купці в гамівній сорочці погоди. Марія зав’язала хустку, взяла плетений кошик і вийшла з Алі — свідома кожного кроку, як людина, що вчиться ходити в новому тілі.

Кефе перед штормом був живим театром. На молі стогнали канати, матроси кричали один до одного ламаною сумішшю грецької, турецької й татарської; яничари на мурах стояли під плащами, як бронзові стовпи; у кав’ярні курили довгі люльки, й дим повільно намальовував у повітрі покручені суфійські літери. Греки торгували кістяними гребенями й сушеною рибою, вірмени — вином і гранатами, татари — шерстю, шкірою, килимами. З одного ряду тягнуло кмином і сумакою, з другого — оцтом і смолою, з третього — гарячим хлібом, який парував так, ніби в ньому сиділа мала зима і ховала обличчя від дощу.

— Дивись, — Алі кивнув на крамницю, де під навісом сохли білі полотна. — Медресе з ва́кфу виготовляє перев’язи. Ті, кого ти вчила, уже несуть їх у госпіталь.

Марія підійшла, провела пальцями по полотну. Тканина була тонка, правильно вибілена, рівно порізана — не випадкові клапті, а робота за порядком, який вона привнесла сюди, як насіння в суху землю. Її наче хтось обняв ізсередини — тим теплом, що називається сенсом.

— Ай, біла хатун! — вигукнула продавчиня з монетками в хустці. — Наші дівчата казали: рахувати до двадцяти — не гріх! А руки чисті — не сором, а честь!

— Чистота — не для богів, а для людей, — відповіла Марія татарською повільно й виразно. — Коли руки чисті — Бог має менше роботи.

Сміх покотився під навісом, як горіхи по каменю.

---

Біля порту, в тіні цитаделі, стояв караван-сарай: внутрішній двір, криниця з круглим кам’яним устям, довгі галереї з гостьовими кімнатами для купців. На другому поверсі сушилися килими з генуезькими візерунками — сліди давніх господарів Кефе. На одній зі стін — вибитий латинський напис, під яким хтось по-дитячому вивів по-татарськи: «Сіль і вітер — наші друзі».

— Колись тут перекладали ціну на рабів і шовк, — сухо мовив Алі. — Тепер тут торгують переважно рибою й залізом. Та пам’ять каменю — довша за нашу. Не любить, коли її забувають.

— Пам’ять — як оцет, — сказала Марія. — Щемить, але рятує від гнилі.

Він подивився на неї так, ніби доторкнувся. В його погляді не було солодощів — лише визнання: «так, саме так».

---

Шторм налетів до полудня — з шумом, що нагадував тисячу білих коней на воді. Море зламалося навпіл, і зелено-сірі хвилі, здіймаючись, закривали обрій, а потім билися об моли так, що камінь здавався живим. З гавані тягнуло мокрою сіллю, маслом і страхом. Марія з Алі забігли під навіс, де вона зазвичай сушила мило, — дощ різав, наче дрібний скло-пісок.

— Тримай, — Алі подав їй плащ, з якого стікала вода. — Шторм любить забирати у людей тепло.

— Шторм просто чесний, — повторила Марія. — Не прикидається небом без хмар.

Вітер рвав слова з уст і відносив у двір. Їй раптом згадалося, як у її світі вітер виносив з квартири порох, а вона ловила ґудзик від його сорочки, щоб пришити, і сміялась: «Цей ґудзик — твоя дисципліна». Він цілував її у лоб і казав: «Наздожени». Тихі, домашні слова, що пахли пральним порошком і кавою. Смішно згадувати тут, серед смоли й сумаку — але саме це з’єднує часи: дрібні, теплі звички.

— Маріє? — Алі підняв руку — не торкнутись, а зловити її увагу. — Ти з нами?

— Так, — вона вдихнула глибше. — Я тут.

---