Роздiл 8.

Розділ 8

Кефе прокидалося повільно, розкочуючи шум хвиль і запах смаженої риби між вузьких вуличок. Ранкове сонце заливало білі стіни глинобитних домів, які блищали, немов перли, розсипані на пагорбах над морем. На дахах сушились килими — червоні, блакитні, смарагдові, кожен із візерунком свого роду. Під вікнами квітли олеандри, а в садах гуділи бджоли над виноградом.

Марія стояла на порозі свого двору, вдихаючи вологе повітря, насичене сіллю та солодом інжиру. Вчорашня ніч принесла неспокій — вітер із моря стукав у шибки, немов нагадував, що світ поза стінами їхнього маленького притулку не спить.

Вона вже навчилася жити в цьому ритмі: прокидатись, коли муедзин кличе до молитви, варити м’ятний настій, розкладати сушені трави на глиняних полицях. Аптека, яку вона створила в маленькому приміщенні біля кухні, пахла сушеним полином, рожевою олією, оцтом і сіллю. Місцеві жінки приходили з кошиками, чоловіки — з ранами або запитаннями.

---

Сьогодні Алі запросив її піти на базар.

— Хатун, ти маєш побачити наш Кефе не лише через вікна, — сказав він. — Море дає не тільки рибу, воно годує все місто.

Вони йшли вузькими вуличками, де кам’яні стіни кидали тінь, а зверху звисали лозини винограду. Повз проходили люди в барвистих шароварах, у тюрбанах, у шкіряних капцях — усі говорили різними мовами: татарською, грецькою, турецькою, вкраплюючи слова з італійської та арабської. Торговці голосно вихваляли свій товар:
— Мед із гірського пасіки! Оливкова олія зі Стамбула!
— Шафран, дорогий як золото!
— Шовк із Кафи, легкий, як дихання нареченої!

Марія зупинилась біля прилавку з керамікою. Її погляд зачепився за глечик із синім орнаментом — хвилясті лінії нагадували море.
— Бачиш, навіть тут природа диктує майстрам форми, — промовила вона.
— У нас усе від моря, навіть наші сни, — відповів Алі, дивлячись на неї, а не на глечики.

---

У центрі базару стояла кав’ярня. Запах обсмажених зерен і кориці наповнював повітря. Марія ніколи не пила такого — густого, терпкого, з ароматом диму.
— У моєму світі каву подають у склянках і називають це швидким ранком, — сказала вона, пробуючи. — А тут навіть напій має душу.
— Бо тут не поспішають, — відповів Алі. — Тут живуть, як дихає море — повільно, але глибоко.

Вона усміхнулась. Цей чоловік, який спершу здавався суворим і замкненим, тепер говорив словами, у яких бриніло тепло. Вона помітила: його долоні завжди теплі, навіть коли вітер холодний.

---

Повертаючись додому, вони проходили повз цитадель. Кам’яні стіни під сонцем здавались медовими, а на мурах стояли яничари — мовчазні, суворі.
— Колись ця фортеця належала генуезцям, — сказав Алі. — Тепер тут ханські воїни. Але море пам’ятає кожен прапор, який коливався над ним.
Марія слухала, дивуючись, як у кожному камені цього міста живе історія.

Вона подумала: тут, у кожній тріщині, зберігається чийсь голос, кожен вітер приносить минуле.

---

Увечері вона знову сиділа у дворі. Алі приніс свіжі фрукти — гранати, виноград, персики. На сходах пахло лавром і димом від світильника.
— Ти сьогодні мовчазна, — сказав він.
— Думаю, — відповіла Марія. — Про те, як усе це прекрасне може бути таким крихким. Одне рішення хана — і все згорить.
— Ти звикла до світу, де все можна передбачити, — сказав Алі. — Тут — ні. Але саме тому життя має смак.

Він сів поруч. Між ними не було слів — лише вечірнє повітря, насичене ароматом жасмину. Вона відчула, як пальці торкнулись її руки — випадково чи ні, не знала.
— Я не знаю, що буде завтра, — прошепотіла вона.
— Ніхто не знає, — відповів він. — Але сьогодні ти — тут.

---

Море за муром шуміло рівно, ніби підтримувало їхню тишу. Марія глянула на далекі кораблі — їхні вогні здавались зорями, що впали у воду.
І їй здалося, що саме зараз, серед спецій, трав і гранат, вона вперше за довгий час відчула — це її світ, її повітря, її час.