Роздiл 7.

Розділ 7

Море шуміло десь за мурами міста — глибоко, ритмічно, як велике серце, що ніколи не спить. Марія сиділа біля відкритого вікна, писала щось на клаптику старого пергаменту. Її новий учень, хлопчик із порту, щойно приніс кілька пляшечок для настоянок, і вона старанно позначала: «звіробій», «м’ята», «гвоздика» — українською, потім німецькою, а поруч — ламаними татарськими літерами.

— Вони не зрозуміють твоїх позначок, — промовив Алі, який спостерігав за нею з порогу.
— Зрозуміють ті, кому треба, — відповіла Марія. — А решта… не чіпатимуть, бо подумають, що це закляття.

Вона підвела голову. Її волосся тепер було заплетене в акуратну косу, очі блищали — не від радості, а від зосередженості. Алі дивився на неї довше, ніж дозволяло виховання.

— Ти вже тут, Маріє. Не чужа, — сказав він нарешті.
— Не квапся, — усміхнулася вона. — Ще трохи — і я почну сварити тебе як місцева дружина.

---

На базарі того дня було гамірно. Марія прийшла разом із Айше, аби придбати олію, сушені квіти лаванди й трохи оцту. Але продавці дивились на неї по-іншому — зі змішаним страхом і цікавістю. Хтось уже чув, що біла хатун лікує солдатів і навіть розмовляє з самим англійським капітаном.

— Кажуть, вона з далеких північних земель, — шепотілись між собою жінки.
— І що у неї в рукаві — залізна голка, якою вона виганяє хвороби, — хмикнув старий торговець прянощами.

Марія чула кожне слово, але тільки всміхалася.
— Якщо б я вміла виганяти дурість, ви б уже всі були здорові, — кинула вона жартома татарською, і базар вибухнув сміхом.

---

Коли вони повертались додому, біля воріт стояв Томас. Його обличчя здавалося ще суворішим, ніж зазвичай.
— У Кефе почали ширитись чутки, — сказав він. — Про жінку, яка варить зілля й зачаровує воїнів. Бей може використати це як привід, щоб прийти по тебе.

— І що ти радиш? — спитала Марія.
— Триматись осторонь. Або… триматись ближче до мене.

У його голосі прозвучала тінь не лише обов’язку, а й чогось іншого. Вона відчула, як у грудях защеміло — не страх, а дивне тепло, яке несло і небезпеку, і спокусу.

Алі вийшов на ґанок саме в цей момент. Погляди чоловіків зустрілися. Між ними — коротка тиша, важча за будь-які слова.
— Капітане, — сказав Алі рівно. — Вона під моїм захистом.
— Ваш захист не зупинить ханських вартових, — відповів Томас. — Але я можу.

Марія втрутилась:
— Досить. Ви обидва говорите так, ніби я якийсь трофей. А я — аптекарка. У мене руки зайняті милом і бинтами, а не вашими війнами.

Томас посміхнувся краєчком губ, Алі нахилив голову.
— Ти вмієш зупиняти битви навіть без зброї, — тихо сказав татарин.
— А я просто хочу, щоб усі мили руки, — відповіла Марія.

---

Того вечора, коли місто стихло, вона стояла на даху, дивилась на море. На обрії світились корабельні вогні — англійські. Їй здавалося, що десь там, між хвилями і зорями, лежить її минуле життя. Але що далі, то менше вона сумувала за ним.

— Ти не спиш, — почувся позаду голос Алі.
— Не можу, — відповіла. — Знаєш, коли я сюди потрапила, я думала, що це кара. А тепер… може, це шанс. Для мене, для тебе, для них усіх.
— Шанс на що?
— На чистоту. І на нове життя.

Вітер хитав її косу, небо світилось золотом. І вперше Марія подумала: можливо, її війна закінчилася саме тут, під сонцем ханських гір.