Роздiл 6.

Розділ 6

Вранці повітря було настільки прозорим, що, здавалося, навіть сонце світить обережніше, щоб не розбити його. Над Кефе здіймався запах свіжоспеченого хліба, винограду й моря. Марія стояла біля вікна й дивилась, як місто прокидається: віслюки тягнуть вози, на ринку хтось уже торгується, а у дворі сусіди сперечаються через курей — звичайний день у чужому світі.

Але для неї цей день був новим етапом. Учора до неї приходили жінки, сьогодні — прийдуть воїни. Капітан Рід передав через Алі записку:

> “Три чоловіки поранені, потрібна допомога. Якщо не боїтесь — приходьте до укріплення біля гавані.”

Марія довго розглядала ту записку. Англійський почерк був рівний, стриманий, майже математичний. І все ж у ньому читалось щось людське, ледь приховане під дисципліною.

---

Дорога до гавані йшла вузькою стежкою між білими хатами. Повітря тремтіло від спеки, дзвеніло від кузні й криків чайок. На підході до форту стояли два вартові в червоних камзолах. Вони провели її поглядами — здивовано, але без образи.
Алі йшов поруч, мов тінь.

— Ти впевнена? — спитав він. — Їхні поранення — наслідок нещодавнього бою. Кров там свіжа.
— Я бачила й гірше, — сказала Марія. — Я не хочу, щоб ці люди втрачали руки через бруд, коли маю уксус і бинти.

Коли вони увійшли до намету, повітря пахло потом, металом і оцтом. Томас стояв над столом, тримаючи в руках карту. Побачивши її, підняв брову:
— Ви справді прийшли. Місцеві жінки зазвичай не перетинають поріг гарнізону.
— Я — не місцева, — відповіла Марія. — І не можу сидіти, коли люди гниють заживо.

Томас коротко кивнув.
— Добре. Ось перший. Куля пройшла крізь м’яз, але інфекція вже бере своє.

Вона підійшла до пораненого, обережно розгорнула бинти. Сморід був тяжкий, але знайомий — такий, який вона пам’ятала з польових шпиталів у своїй війні.
— Потрібно зчистити і залити уксусом, — сказала вона, дивлячись на Томаса. — Може пекти, але врятує руку.
— Врятує — робіть.

Вона працювала мовчки, але впевнено. Руки рухались швидко: промити, очистити, перев’язати. Алі подавав воду, тримав пораненого за плечі. Томас стояв збоку, уважно стежачи за кожним рухом.
— Ви робите це так, ніби робили сотні разів, — тихо промовив він.
— Я й робила, — відповіла. — Просто не в цьому столітті.

Він не зрозумів, але його погляд затримався на її обличчі довше, ніж слід.

---

Коли останнього пораненого перев’язали, Марія втомлено опустилась на лаву. Алі поставив перед нею миску з водою. Вона занурила туди руки — пальці тремтіли, але не від страху.
— Ти сильна, — сказав він. — Але сьогодні віддала багато.
— Сьогодні я зробила те, що мала зробити, — тихо відповіла Марія. — А завтра… завтра, можливо, знайду спосіб зробити мило з оливкової олії — буде м’якше для ран.

Томас стояв неподалік. Його голос прозвучав стримано, але щиро:
— Ви врятували щонайменше двох. Я… вдячний.
— Звикнете, — усміхнулась Марія. — Я часто рятую тих, хто не вірить у мої методи.
— Тоді, мабуть, мені варто вірити більше, — сказав він і на мить дозволив собі усміхнутись по-людськи, без офіцерської маски.

---

Коли вони з Алі повертались додому, небо вже заливало червоним. Вітер ніс із моря запах диму й гвоздики.
— Ти сьогодні зробила добру справу, — сказав Алі. — Навіть вороги тепер говоритимуть про тебе з повагою.
— Я не хочу поваги. Я хочу, щоб люди не вмирали від гною й пилу, — відповіла Марія.
— Це й є справжня повага, — сказав він.

Вони йшли поруч мовчки. На обрії з’являвся місяць — білий, мов мило, що сохло на решітці.

Марія подивилась на нього й подумала:
«Я вчу цей світ митися, а він — мене жити.»