Роздiл 5.

Розділ 5

Надвечірня спека спадала, залишаючи по собі солоний присмак на губах і вітряний шепіт у вікнах. Марія стояла біля столу з глиняними мисками — розтирала трави, підмішуючи кілька крупинок солі, щоб висушити суміш. На ній була легка сорочка з вишитими рукавами, яку Айше дістала зі скрині: «Тепер ти своя, хатун Марія».

У дверях з’явився Томас Рід, той самий англієць з холодними очима, що нагадували блиск сталі перед грозою. Він зайшов без дозволу, зняв рукавички й сів просто на лаву.
— Miss... або вже lady? — промовив ламаною турецькою, але з англійською інтонацією.
— Хатун, — відповіла Марія спокійно. — І вам доброго вечора, капітане.
— Мені казали, ви — лікарка. Але я бачу перед собою алхіміка в спідниці.

Вона підняла погляд і відчула, як у ній прокидається знайома іронія:
— Алхімія — це коли щось вибухає. Я просто змішую золу і терпіння.

Алі, що саме приніс воду, стояв у дверях. Його обличчя залишалося спокійним, але очі уважно спостерігали за Томасом.
— Цей чоловік шукає відповіді, які не можна знайти в книгах, — промовив він турецькою, немов сам до себе.
— А я — жінка, яка їх не записує, — відказала Марія.

Томас не зрозумів слів, але відчув тон. Йому раптом стало цікаво.
— У вас є знання, яких тут не має ніхто. Ви можете врятувати ці поселення від хвороб. Але чому вас досі не знищили як відьму?
Марія знизала плечима.
— Бо я вмію робити мило, а не прокляття. Люди більше бояться бруду, ніж жінок.

На мить запала тиша. Потім Томас тихо посміхнувся:
— Це, мабуть, наймудріша річ, яку я чув на Сході.

---

Коли він пішов, Алі сів поруч. У його руках був гранат, розрізаний навпіл — зернята блищали, наче кров у світлі свічки.
— Ти говорила з ним вільно. Чому не боїшся його?
— Бо він — як скальпель. Ріже, але не кусає.
— Але іноді ріжуть до кістки.
Марія усміхнулась уголос:
— Я вже була зранена. Нехай тепер хоч користь із цього буде.

Він глянув на неї уважно — довше, ніж дозволяє етикет.
— Ти дивна, Маріє. Ти боїшся, але не ховаєш страх. Це рідко.
— Може, тому, що я вже не впевнена, чого саме маю боятися, — відповіла вона.

---

Наступного дня у двір прийшла делегація жінок з навколишнього села — з кошиками, рушниками, пляшками олії. Вони хотіли «вчитися у білої хатун». Айше тішилась, діти скакали навколо, а Марія вперше відчула себе не чужою, а корисною.

— Оце — мило. — Вона показала бруски, уже добре висушені. — Його треба різати тонко, щоб вистачило на довше.
Жінки кивали, перепитували, записували на клаптиках тканини, мовляв, «для пам’яті».

Коли сонце стало низьким, вона сіла під навісом, потерла скроні. У голові дзвеніло — не від спеки, від відчуття, що все це справжнє, і вона в цьому житті нарешті має сенс.

Алі підійшов, поклав поруч мідний глек.
— Ти зробила день мирним, — сказав він. — У нас тут так не буває.
— Значить, час звикати до нового порядку, — відповіла вона.

Він довго дивився, мов намагаючись знайти у ній тінь іншої жінки — тієї, яку, можливо, колись знав, у іншому житті.
Марія відчула, як між ними простягається тонка нитка — тепла, небезпечна, неминуча.

— Я чув, — тихо сказав він, — що іноді душі перетинають віки, щоб зустрітись знову. Ти віриш у це?
Вона мовчала довго. Потім відповіла:
— Раніше — ні. А тепер не певна.

Вітер пройшов між ними, несучи запах моря й полину. І в тій короткій тиші світ здавався рівним і завершеним, ніби хоче ще трохи побути саме таким.

Марія підвела погляд на обрій, де море зливалося з небом.
Їй здалося, що десь там, за хвилями, ще є двері — ті, через які вона колись увійшла сюди. Але повертатися не хотілось.
Бо, здається, саме тут, під цим сонцем ханських гір, вона вперше за довгий час почала жити.