Роздiл 4.

Розділ 4

Сонце того ранку сходило повільно, наче не хотіло дивитися на цей світ. Повітря було густе, тепле, пахло м’ятою, молоком і попелом від вчорашньої печі. Марія прокинулась раніше за всіх — звичка, що лишилася від життя у XXI столітті: піднятися першою, поки всі ще сплять, і хоча б десять хвилин побути на самоті з думками, перш ніж світ почне вимагати.

Вона розчесала волосся, заплела його у просту косу й вийшла на двір. У глиняному відрі блиснула вода — чиста, прохолодна, мов дзеркало. Марія занурила руки, вдихнула, усміхнулась:
— Добрий ранок, Крим. Чи, може, ще не Крим, а Кефе. Неважливо. Ми ж домовились — ти даєш мені день, я даю тобі роботу.

Вона розвісила на шворці білі шматки тканини — висушені бинти. Поруч дрімали кури, і лише один чорний півень уважно стежив за її рухами, наче оцінював техніку.

Коли у двір вийшов Алі, у нього був вигляд людини, яка прокидається не від сну, а від звички до війни. Волосся розтріпане, на плечі — камзол, в руках — криниця зі шкіряною мотузкою.
— Знову працюєш до сходу сонця, — сказав він, заливаючи воду у глечик.
— Так звикла, — усміхнулась Марія. — Коли сплю довше — здається, що світ щось пропускає.
— Світ не біжить без тебе, — відповів він серйозно. — Але, мабуть, став би бруднішим.

Марія засміялася — коротко, але щиро.
— О, ти вже жартуєш. Це симптом адаптації.
— Симптом чого? — не зрозумів Алі.
— Неважливо, — махнула рукою. — Головне, що ти це сказав без грізного тону.

---

Опівдні у двір прийшли діти — босі, сонячні, галасливі. Деякі з них уже несли у руках мисочки з водою, інші — клапті тканини. Марія посадила їх у тінь під смоківницею і почала показувати:
— Раз — дві долоні, два — між пальцями, три — нігті, чотири — зап’ястки. Хто вгадає, скільки секунд треба, щоб стати чистим?

— Двадцять! — закричав малий з темним кучерявим чубом, якого вона вчора навчила рахувати.
— Молодець, — усміхнулась Марія. — Тепер ще навчиш дорослих, як це робити.

Діти сміялися, бризкались водою, умивались. І коли вулицею проходив купець, він на мить зупинився, подивився на це і пробурмотів:
— Що за диво? Діти вчаться умиватися по рахунку, як у мечеті по закону.

— Це не диво, це наука, — відповіла йому Айше, що сиділа поруч. — Біла хатун знає, як хвороби не липнуть до рук.
— Біла хатун — то добре, але хай не забуває, що у Кефе свої закони, — кинув він і пішов далі.

---

До вечора чутка дійшла до місцевого управителя — бея, чоловіка, який любив, щоб йому кланялись навіть собаки. І вже надвечір у двір зайшов посланець: молодий, зухвалий, із червоним поясом і пір’ям у тюрбані.
— Бей велів дізнатися, хто ця жінка, що вчить простих людей робити золу чарівною.
Марія зиркнула на Алі — він мовчав, але плечі його стали трохи твердішими.

— Скажи своєму бею, що я — лікарка з трав, — спокійно промовила вона. — І що я не чаклую, я просто мию руки.
Посланець примружився:
— Бей скаже — нехай мию руки, коли варить йому вечерю. Жінці не личить навчати чужих дружин без дозволу.

Марія відчула, як кров прилила до обличчя. Але перш ніж вона встигла відповісти, Алі ступив уперед.
— Передай своєму бею, — сказав він тихо, але так, що навіть вітер стих, — що у моєму домі всі руки, які творять добро, — благословенні. Якщо він хоче перевірити, — хай прийде сам і помиє свої.

Посланець сполотнів, проковтнув слова, низько вклонився і швидко зник за ворітьми.
Марія подивилася на Алі довше, ніж хотіла.
— Ти ризикуєш, — сказала тихо.
— Я звик ризикувати за тих, хто не боїться, — відповів він. — Ти принесла сюди не страх, а життя. Хай бей боїться сам.

---

Коли над Кефе спустився вечір, і на базарі гомін затих, Марія сиділа біля дверей і чистила глечики, щоб знову поставити воду. Поруч, як завжди, сів Алі, мов тінь, що не вимагає слів.
— Ти міг не втручатись, — сказала вона. — Я впоралась би.
— Я знаю, — кивнув він. — Але іноді навіть найсильніша жінка має право не стояти сама.

Марія усміхнулась, вперше за довгий час відчуваючи, що слова когось іншого не тиснуть, а підтримують.
— Ти занадто мудрий для воїна, — сказала вона.
— А ти занадто відважна для вченої, — відповів він.
Вони обоє засміялися — тихо, але щиро. І море підхопило цей сміх, понесло його далі, до скель, до зір, що саме з’являлись на небі, ніби свічки у руках старого світу, який ще не знає, що вже почав змінюватися.

Марія глянула на свої руки — чисті, але трохи обпечені.
Так, цей світ змінюється — і вона разом із ним.