Роздiл 3.

Розділ 3

Ранок з’явився в кімнаті через різьблені віконниці — світло розсипалося квадратиками, наче хтось нарізав його на рівні шматочки, щоб ділити справедливо. Надворі вже шаруділи кури, десь брязкла миска, і відразу на подвір’ї запахло гарячою водою, димом і корицею.
Марія підвелась, обпершись долонею об глиняну підлогу, і відчула — тіло пам’ятає втому, але ця втома не ворожа. Вона схожа на добрий біль м’язів після правильної роботи.

У двері постукали — коротко, як люди, в яких мало слів.
— Хатун? — визирнула вчорашня господиня з чорними очима. — Базар. Хочеш?
Марія не знала, як сказати «так» граматично правильно, тому усміхнулася, взяла свій рюкзак і торбинку з насінням та кивнула:
— Гядім. Іду.

---

Базар був світлом і шумом. Тканини висіли, як прапори; мідь блищала, спеції випаровувалися кольорами: червоний перець, жовта куркума, зелена сумаха — навіть повітря ніби ставало густішим.
Марія ступала обережно між рядами й ловила носом знайоме й нове: кмин, шавлія, сушений інжир, виноградна гуща, шкіра, смола, мило… ні, не мило — луг, зола, жир. Запахи складалися в словник, який вона давно вміла читати.

— Солт? Уксуз? — перепитала вона в жінки за прилавком, показуючи на глечики.
— Бар, бар, — та закивала, і через хвилину перед Марією стояли киплячо-біла сіль у полотняному мішку й уксус у глиняній пляшці, що пахнув терпко і правильно.

Поруч зупинився хлопчик із кошиком овечої вовни — очі як маслини, босі ноги в пилюці. Він з цікавістю задивився на Марію, тоді на пляшку.
— Для чого уксуз? — спитав.
— Щоб ручки були здорові, — сказала Марія й показала: полити краплю на долоні, розтерти, дати висохнути. — Чисто — це сила.
Хлопчик вишкірився і закричав кудись у глиб ряду:
— Ей, Айше! Біла з уксузом прийшла!

Не минуло й хвилини, як навколо зібрався малий жіночий гурток — у квітчастих шароварах, із монетками в хустках, з дитячими руками, що тягнулися «помацати».
Марія вдихнула — не панікувати, по-черзі.
— Дивіться, — звернулась повільно й чітко, показуючи рухи: вода — мило — коротке тертя між пальцями — уксус — сушити на повітрі. — Отак менше хворіти. Диті — теж.
— Чари? — з острахом шепнула стара бабуся.
— Ні, — Марія усміхнулася. — Звичка.

Хтось тихцем засміявся; напруга, як туга нитка, посипалась. Жінки стали пробувати: одна обережно, інша сміливіше.
— О, як пахне! Не як ладан, але чисто… — здивувалася Айше.
— Чисто пахне — Бог любить, — підсумувала бабуся, і це прозвучало як сертифікат відповідності.

---

Вона купила золу (густу, попелясто-сіру з печі), баранчий жир, глиняний казанок, шмат квасного хліба, жменю кминного насіння і невеликий рушник без візерунку.
На виході з базару її перехопив Алі-бей. Він ішов так тихо, що з’явився ніби з тіні.
— Супутниця, — м’яко мовив, — ти скуповуєшся, як майстер, що вже знає роботу.
— Трохи знаю, — відповіла Марія. — Спробую зварити мило. Чистота — лікує.
У його очах промайнуло щось схоже на сміх.
— У нас є руки. Навчи їх бути сильнішими.

Вона кивнула.
— А в тебе є… вода? Багато.
— Є криниця і терпіння, — сказав він. — Перше дам я. Друге — принесеш ти.

---

Півдня вони тягали воду з колодязя, розводили в печі рівний жар і стежили, аби казанок не «зривалося» кипінням. Марія вимірювала «на око», але «оком» фахівця: скільки лугу дасть зола, скільки жиру додати, коли знімати піну, як довго молотити дерев’яною лопаткою, щоб маса перетворилася на однорідну «сметану».
Жінки з двору сиділи колом, дивилися й слухали. Діти спершу хіхікали, потім смирнішали перед важливою справою дорослих.

— Як це називається? — запитала Айше.
— Мило.
— Ми чули, але… дороге і мало.
— Тоді робитимемо самі.

Коли перша партія схопилася в мисках і пішли рівні шматки, Марія відчула — ось воно. Не магія. Рутина, що рятує.
Вона розрізала бруски гострим ножем і поклала на решітку сохнути. На одному з них, ніби підпис на картині, провела пальцем: «чисті руки» — схоже на дитячий карлючок, але читабельно.

— А це що? — запитала бабуся, взявши другий брусок до носа. — Пахне, як літо.
— Кмин і шавлія. Так є терпкість — чистота пахне сміливіше.

Алі стояв збоку, не втручався, але його погляд тримав ритм. Він був, як скоба у дверях: непомітний, поки не треба спертися.

---

До вечора в дворі з’явилося ще трохи науки. Марія натягла шнурок під навісом і показала, як сушити бинти вздовж, не перекручуючи, щоб не збирали бруд у складках.
— Короткий ґніт — менше кіптяви, — навчала, підрізаючи свічку. — Суха тканина — менше запаху болю.
Ці прості речі тут звучали ново, а від того — важливо.

— Ти відьма? — щиро спитала дівчинка, що весь день тінню ходила за Марією.
— Ні, — засміялася Марія. — Я звичайна жінка. Просто знаю кілька корисних звичок.
— А як звати тебе тутешньою мовою?
Марія завмерла на мить.
— Мер’єм, — сказала й відчула, як ім’я лягає рівно. — Але якщо складно — просто Марія.

Дівчинка примружилась.
— Марія — як море…
— То й добре, — кивнула Марія. — Море — велике. У нього вистачить місця на всіх нас.

---

Коли сонце сіло, і з мінарету знову потягнувся азан, у двір зайшов чужинець — у блідому мундирі, з ґудзиками, що світилися міддю, і з мапним тубусом за плечем. Обличчя біле, носа гостра лінія, підборіддя вперте — не місцевий.
— Evening, bey, — звернувся він до Алі англійською, без тіні сумніву. — I heard there is a healer here. A woman.
Алі відповів тією ж мовою коротко, сухо; Марія спіймала лише «captain» і «engineer».
Чужинець перевів погляд на неї — прямо, з професійною безцеремонністю.
— You?
— I… help with water and hands, — сказала Марія повільно. — Not magic. Cleanliness.
На його вустах струснулася усмішка — тонка, скептична.
— I am Thomas Reed, Royal Engineers, — кинув. — If your “cleanliness” keeps my men on their feet, I’ll pay in silver. If it doesn’t—
— —you will complain loudly, — спокійно закінчила вона. — Fair.