Роздiл 2.

Розділ 2

Море пахло медом і сіллю. Не тим штучним запахом із пляжних кремів, а справжнім — густим, терпким, як піт на шкірі після довгого шляху.
Марія стояла біля вузького вікна й вдихала — кожен подих був наче ковток нового світу, який не питав дозволу, щоб існувати.

Її поселили в маленькій кімнаті з глиняною підлогою, білими вапняними стінами й дерев’яними віконницями, що тримали світло, мов долоні воду. Вікно виходило на двір: пісок, кілька глиняних горщиків, смоківниця, кури, що кумедно човгали лапами, і старий колодязь, на якому висіла мідна кружка.
Вона дивилася на те життя, як на виставу — ніби ще могла прокинутися у своєму гуртожитку на кафедрі, де пахло спиртом і фікусами, а в коридорі постійно пищала мікрохвильовка. Але ні — тут не пищала техніка, тут співали півні.

Марія сіла на лаву й намацала торбинку з насінням — уцілілу, живу. Вона відчула: пульс у ній є.
— Ти ще зі мною, — прошепотіла. — Отже, я теж жива.

За дверима почулися кроки, і на порозі з’явилася жінка — років сорока, смуглява, із блискучими чорними очима. Вона несла глечик із водою. Її руки пахли димом і хлібом.

— Су, хатун, — сказала м’яко, подаючи глечик.
Марія розуміла лише одне слово — вода. Усміхнулася, взяла, вдячно кивнула.
— Дякую… рахмет, — пригадала щось із туристичного словника, який колись читала перед подорожжю до Туреччини.
Жінка засяяла, як сонце на мисці:
— Рахмет, хатун. Сен гюзель.
Вона торкнулася долоні Марії — легко, як благословення, і зникла за дверима, залишивши після себе аромат кориці й хліба.

Марія сиділа, тримаючи глечик, і відчула, як реальність вростає в неї.
Глина під босими ногами тепла. Піт на потилиці солоний.
Десь надворі муедзин тягнув азан, і голос його лився, мов гаряче молоко — спокійно, тягуче, обіймами.
Вона слухала й не розуміла слів, але розуміла сенс: хтось кличе когось, і в тому поклику немає страху.

---

Її перший день у новому світі почався з того, що треба було щось робити з собою.
Вона знайшла біля колодязя миску, наповнила водою, подивилася у дзеркало — і відсахнулася.
Відблиск показував не її звичне обличчя з акуратно підфарбованими бровами і стрижкою “боб”, а жінку з диким волоссям, сплутаним і пилюжним, із розірваною сорочкою й синцем під оком.
Вона засміялася. Тихо, нервово, але щиро.
— Ну, професоре ботаніки, — прошепотіла. — Вітаю в польових умовах. Ще трохи — і запустиш коріння.

Вона розчесала волосся пальцями, розтерла обличчя холодною водою, потім відшукала в рюкзаку губну помаду. Знайшла. Смішно — помада, в чужому світі.
Провела по губах і сказала в дзеркало:
— Ти — Марія Левченко.
Потім подумала і додала:
— А тут, здається, Грета. Бо місцеві язики твого імені не вимовлять.

---

До обіду прийшов Алі-бей.
Його хода була така, як у тих, хто вміє мовчати — неквапна, пряма, але з напругою в кожному русі. Він приніс миску з фруктами — інжир, гранат, кілька персиків.
— Хатун, іш їй? — запитав він, і Марія відчула, що розуміє його не словами, а якимось дивним чуттям.
— Їй, — кивнула. — Так, їй.

Він сів навпроти, притримуючи ніж на поясі, і довго дивився. Не нахабно, не цікаво — вдивлявся, наче згадував.
Марії стало ніяково. Вона відвела погляд, узяла шматочок інжиру, вкусила — солодкий сік потік по пальцях, і вона ледь не заплакала від цього смаку.
— Солодко, — сказала. — Дуже.
Він усміхнувся.
— Гюзель, — повторив. — Як ти.

Їй хотілося сказати «не треба», але слова застрягли. Бо він сказав це спокійно, не як комплімент, а як факт. Як констатацію того, що світ ще може бути гарним.

— Ти боїшся? — спитав раптом.
Вона підвела очі.
— Так, — чесно відповіла. — Але не тебе.
— Кого ж?
— Себе. І того, що не знаю, де я.

Він задумався, перевів погляд на море за вікном.
— Тут Кефе. Земля кримських татар. Сонце тут сильне. Люди — ще сильніші. Але ти… не така, як інші.
— Ти теж, — сказала вона.
Він кивнув.
— Може, тому ми зустрілися.

---

Ввечері вона вийшла у двір. Над дахами висів великий червоний місяць, такий низький, що здавалось, його можна зняти й покласти на долоню.
Марія стояла, загорнута в легкий шалик, і слухала, як десь далеко гавкають собаки, як тягне дим від мангала, як гудуть цвіркуни — чужі, голосні, вперті.
Її торбинка з насінням лежала на лаві. Вона дістала маленький конверт, висипала кілька зернин у долоню.
— Ви теж не розумієте, де опинилися, — шепотіла. — Але, здається, це ґрунт. Може, навіть родючий.

Вона засипала ямку біля смоківниці, притисла долонями землю й посміхнулася.
Земля пахла домом.

А за спиною хтось стояв — тихо, без руху.
Алі.
— Що ти робиш, хатун?
— Саджу, — сказала. — Якщо вже випала тут, треба пустити коріння.

Він мовчав довго, потім нарешті відповів:
— Може, ти не впала. Може, тебе покликали.
І вона не знайшла, що сказати, бо в його голосі було щось знайоме.
Той самий тембр, ті самі паузи. Як тоді, коли він, її чоловік, казав:
«Наздожени».

Марія заплющила очі, вдихнула глибше.
Сіль. Глина. Сад. Новий світ.
І відчула — всередині прокидається життя, яке теж хоче рости.