Роздiл 1.

Розділ 1

Мене звати Марія Левченко, і я дихаю як людина, яка боїться зупинитися.
Повітря гірке — пил, бензин, аптечний спирт із волонтерського пункту, теплий хліб, що ще вчора пахнув домом, а сьогодні — дорогою. Я стою на узбіччі біля понівеченого вказівника «ХЕРСОН / КРИМ», тримаю за плечі рюкзак, що врізається лямками в ключиці, і слухаю, як у мені стукає кров — рівно, уперто, попри те, що цілий світ навколо віддавна збився з ритму.

Мені тридцять два. Я — ботанік, польова дослідниця, яка колись писала статті про полин і солянку, робила гербарії, зважувала насіння і любила, коли руки ввечері пахнуть травами.
Тепер мої руки пахнуть димом і розчинником. На лівому безіменному пальці — тонкий слід від обручки. Обручки давно нема. Люди кажуть «загинув», а я кажу «вийшов за двері і не повернувся, лишивши мені його тишу». У мене нікому телефонувати.
У мене — торбинка з насінням з нашого заповідника, блокнот у клітинку із плямами кави й крові (я не питаю — чия вона), старий телефон, що частіше служить ліхтариком, ніж зв’язком, і світлина, де ми з ним — смішні, молоді, з лопатками розпечених сонцем. Я так тримаю ту світлину, ніби вона може зігріти спину.

Я знаю, як я виглядаю: висока, сутула від рюкзака, світле волосся стягнуте в вузол чорною резинкою, зелено-сірі очі, що вчаться не плакати при чужих. На обличчі — кілька подряпин і вічний пил, що ніколи не витирається до кінця. На мені — кеди, які пережили більше, ніж повинні переживати кеди, і темно-зелена куртка, що пахне полином. Я все ще з тих, хто вперто мазюкає губи вазеліном і переховує в кишені нитку з голкою — як талісман на «полагодити».
Мене колись навчали берегти рідкісні види, і я, здається, тепер — один із них.

— Маріє, — гукає волонтерка з пункту, — чай гарячий! І котлети ще є!

Я киваю. Я вчуся дякувати коротко, бо слова довгі важко виносити. Забираю стаканчик із чаєм, віддаю натомість посмішку: невмілу, але живу. У машині, що підкинe до переправи, я сідаю на заднє сидіння, кладу рюкзак на коліна, торбинку з насінням — зверху, ніби накриваю дитя.
Водій мовчить. На передньому сидінні дрімає жінка з немовлям, у дитини на зап’ястку — червона ниточка. Я не вірю в прикмети, але сьогодні хочеться вірити в будь-що, що захищає.

Дорога — як втомлена шкіра. На узбіччях — стерня, рідкісні дерева, вітряки, що крутяться так, ніби можуть змішати небо і землю, щоб вийшло щось нове, без уламків. Мене вивчили слухати траєкторії: як шумить гума, коли асфальт рівний, і як вона бурчить, коли ями ховають спогади про вибухи.
Мій мозок уміє збирати рослини в гербарій, а тепер збирає мовчання — від водія, від жінки з дитиною, від мене самої.

«Чого ти їдеш у Крим?» — питали.
«Бо там море, — хотіла сказати, — і я знаю, як садити солянку біля солоних озер. Бо там, можливо, знайдеться робота для пари рук, які не вміють стріляти, але вміють вкорінювати.»
Я промовляла: «Треба перевезти колекцію насіння. Хтось має це зробити». І цього вистачало, щоб люди кивали: так, хтось має.

Мені сняться сади, яких не існує. У них пахне чебрецем і персиками, і він — мій — іде попереду і сміється, озирається так, ніби я знову втрачаю темп. «Наздожени, — каже. — Ми ж домовлялися — поруч».
Я щоранку прокидаюся з цією домовленістю в горлі — як кісткою. І щоранку ковтаю її, бо нікому не віддавати.

Машина трясе. Дорога веде на південь, до води. Камиші з боків, поля, бузьки в гніздах — таке мирне, що в ньому чути брехню. Десь попереду — переправа. У мене є адреса: «кафедра ґрунтів, тимчасова лабораторія при виноградниках». Є людина на ім’я Саїд, який сказав у телефон: «Приїздіть. Ви нам потрібні. У нас важкі землі, але добрі люди».
Добрі люди — іноді це науковий термін, іноді — молитва. Я поки не відрізняю.

Коли ми стаємо в чергу до переправи, небо низьке, як долоня над лобом. Вітер тягне з води солоний запах і щось ще — залізо, мокру гуму, дизель. Водій виходить покурити. Жінка з немовлям спить, і малюк стискає пелену — так, що видно, як у нього на долоні мікроскопічні місяці.
Я відкриваю свій блокнот. Пишу друкованими буквами:

«Лінія берега. Сміх чайок — роздерта тканина. Вода чорна і блискуча, як насінина кавуна. Я — насінина, що зберігає всередині літо, яке повинно прорости навіть у чужому ґрунті».

У мене тремтить рука. Не від холоду. Від того, що все занадто справжнє: запахи, звуки, цей чай у руках, ця чужа дитина, чий подих лоскоче повітря.
Я заплющую очі на три секунди — дихаю чотири в такт. Так мене вчили витримувати паніку: чотири — вдих, чотири — затримка, шість — видих.
Я повертаюся в тіло, як у старий піджак: незручно, але свій.

— До берега пішки дійдемо швидше, — каже водій, заглядаючи в салон. — Далі нас не пустять, там інша колона. Піднесете торби?

Я киваю. Рюкзак — на плечі, торбинка з насінням — ближче до грудей. Ми виходимо. Вітер вчіплюється в волосся, у куртку, у шкіру. Я відчуваю, ніби сіль входить у мене крізь пори, і мені стає легше — сіль консервує біль, робить його тримким.
На бетонній плиті, що веде до води, хтось колись намалював зелену стрілу. Вона вицвіла, але все ще показує вперед.

Перший удар приходить без звуку. Вітер раптом мовчить, чайки падають нижче, як якщо хтось прибрав звук на пульті. Я відчуваю, як земля під ногами зсувається — ніби її хтось повертає на кілька градусів.
Другий удар — уже зі звуком. Він розколює повітря, як бичок склянку. Мене кидає вбік, рюкзак б’є по лопатках, я вклякаю, притискаючи до грудей торбинку. Хтось кричить «Лягай!», хтось — «Дитину!», хтось — нічого, бо від переляку випадають слова.

Я падаю на бетон, обдираю коліно, відчуваю метал у роті — кров. Песочинки в’їдаються в шкіру. Світ стає білим — не від світла, від шуму. Секунда тягнеться, як вічність у мікроскопі: все повільне, надто чітке.
Я бачу, як жінка з немовлям падає поруч, намагаючись накрити собою маленьке тіло. Я бачу, як водій тягне когось із-під борту. Я бачу, як моя торбинка з насінням вислизає з рук і котиться, як живе, до краю плити.
Я кидаюся за нею не тому, що розумно, а тому, що це — моя робота: рятувати те, що має прорости.