Пролог

Добрий день, ви читаєте переклад моєї книги на українську. Переклад робився вручну але з допомогою різних программ і словників. Зараз я оцінію інтерес аудиторії до моєї історії, тому мені дуже важливо отримати звротній зв'язок на якість тексту та змісту. Дякую за увагу!

— В’язень номер С-256 — Княженко Артур Юрійович, 2020 року народження, звільняється у зв’язку із закінченням десятирічного терміну ув’язнення.

Як ви вже, напевно, зрозуміли я колишній ув’язнений. Пройшло вже 10 років відколи мене упекли у в’язницю за звинуваченням із купою дір, через які будь-який адвокат може витягнути свого клієнта. На жаль, не мій, і вже неважливо хто, кому і скільки заплатив, адже через стільки часу навіть найсильніша образа згасає, лише зрідка продовжуючи зудіти, неначе старий шрам.

Чоловік, що зачитує протокол, передав мені теку з документами, після чого в супроводі двох охоронців, я потрапив у велику аудиторію, куди незабаром привели ще чотирьох ув’язнених. Деякі були мені знайомі, але і друзями нас назвати складно, тих, хто підпадає під це визначення, чекати не менше року.

У виданій раніше теці, крім документів, знайшлося місце і для грошей. Згідно з наданою інформацією, уряд декілька років тому ввів законопроєкт про забезпечення життя засуджених після в’язниці, задля уникнення появи рецидивістів. Відповідно до нього, кожен ув’язнений мав право, у разі дотримання певних норм поведінки, працювати на благо суспільства. У доступний перелік входила велика кількість фізично важких і суспільно корисних робіт. У такий спосіб, уряд давав «покидькам» можливість здобувати навички, які дозволять їм забезпечувати себе на волі. Звісно, добровільна робота оплачувалася, але досить скромно. Загалом, не найгірша ситуація, з огляду на досвід минулих років.

Я провів два повних роки за реконструкцією пам’яток культури, за що заробив свої півтори тисячі євро. Звісно, цієї суми ледве вистачить, щоб зняти найдешевше житло в глибинці на пару місяців, але із цього приводу в мене були свої думки, яких за роки накопичилося чимало.

Через 10 хвилин, коли зібралися всі колишні ув’язнені, з’явилася літня жінка у формі. У її обов’язки входить просвіта «затьмарених умів» і їх виведення «на істинний шлях». Іншими словами, вона просто прочитала лекцію, сповнену застереженнями й порадами з повернення в суспільство.

Після завершення, нас по черзі викликали і видавали на руки особисті речі. У моєму випадку це була простацька сорочка, потерті джинси, дублянка, кросівки, які не оминув час, і гаманець із десяткою євро. З огляду на те, що зараз середина літа, такий одяг дещо не підходив під сезон, але усяк краще за в’язневу робу.

Коли я, нарешті, покинув стіни в’язниці, у груди хлинуло пекуче літнє повітря. На вулиці стояла жахлива жара, від якої хотілося якомога швидше сховатися. Я не став стримувати секундний порив і шмигнув у найближчий бар, хто б сумнівався, що декілька інших звільнених наслідуватимуть мій приклад. Зайшовши в генделик, ми не розмовляли між собою, лише замовили алкоголь за смаком і мовчки спустошували вміст склянок. Не хотілося сильно напиватися, але відмовити собі в келиху пива було досить складно.

Зібравши думки докупи, я розплатився і покинув бар. До найближчої зупинки було лише декілька десятків метрів, але до мого району добиратися довго, все-таки в’язниця знаходилася на протилежній стороні міста. Мені також доведеться зробити пересадку в центрі, через що шлях повинен зайняти трохи більше двох годин. Рідна Софія у свій час пережила три розширення, через що місто виросло вдвічі в порівнянні з моїми шкільними роками, а за останні десять ще одну. В’язниця якраз розташовувалася в новій частині міста.

Під час трясіння в громадському транспорті, мені в голову лізли сотні думок, але велика їхня частина не затримувалася довше трьох секунд, час роздумів давно пройшов — тепер залишається тільки діяти. Жара вбивала не лише мене, деякі пасажири не витримували і з насолодою підставляли обличчя під потоки повітря, що йшли зі вбудованих кондиціонерів. Автопарк громадського транспорту за роки встиг оновитися, чого не скажеш про номери маршрутів, якими він курсував.

Переживши дві години тортур, я вийшов на кінцевій, і пішки попрямував у бік не найбільш презентабельних житлових масивів, які бачили і кращі роки. Тутешні люди не відрізнялися високим доходом, більшість належала до класу блакитних комірців. Зранку до ночі вони важко працювали, забезпечуючи себе і свої сім’ї, що з розвитком технологій ставало дедалі складніше. З особистого досвіду знаю, як важко людині інтегруватися в роботу на тому ж будівництві, за умови, що впроваджуються все досконаліші машини, цілком здатні виконувати половину робіт, для яких раніше була потрібна пряма участь людини.

Чому-чому, а місцевим будівлям, не заважав хоч би косметичний ремонт. Облізлі багатоповерхівки, ніби зібрані з різноколірного лего, виділялися лише вкрапленнями утеплених фасадів і відремонтованих балконів, навіть у такому бідному районі живуть, якщо не трохи багатіші, то швидше трохи менш бідні.

Не сказати, що в минулому я не міг переїхати в більш презентабельний район, але мені подобалася тутешня відокремленість і тотальна тиша впродовж дня, яка створювалася порожніми квартирами. Іноді мені навіть здавалося, що район на якийсь час вимирав. Вирішальним же чинником було близьке розташування від мого тодішнього місця роботи.

Зрештою показався мій будинок. Дивно, але під’їзд пройшов реставрацію, і тепер не здавалося, що входиш у нору. Поставили домофон і нові сталеві двері. Окрім цього мене зацікавила літня пані, що сиділа на новенькій лавочці. У її руках активно працювали спиці, створюючи новий в’язаний шедевр.

— Добридень, Валентина Іванівна, — привітався я з давньою знайомою.

— Гм, Артур? Ти?! — відклала старенька свою пряжу.

— А хто ще? — розвівши руками, я продемонстрував себе з різних сторін. — Як життя?

— Непогано, бачу, із зони вийшов, — без негативу сказала вона. — Аж не віриться, 10 років. Для деяких це — ціле життя.