Пролог

Григорію стало тепло і потягнуло на сон. Підігрівачі під одинарними сидіннями працювали добре: металеві корпуси розжарилися, нагріте повітря підіймалося вгору і розповзалося навкруги. Іще б трохи, і на сидінні неможливо було б усидіти. Напевно, якщо зненацька доторкнутися долонею до пічки, можна заробити серйозний опік. Тому Григорій намагався свої чоботи держати подалі, щоб не проплавити підошви. "Добре що під джинси одягнув спортивки, а то зараз би як на сковорідці піджарився", - подумав він. Трамвай звичайно не повз, але їхав не достатньо швидко, мірно погрюкуючи своїм залізним тілом. За вікном у темряві дивовижно горіли вогні заводу, немов сотні жовтогарячих іскор розсипалися по чорній землі, внизу за пагорбом, в парі кілометрів відсіля. Справа, розрізаючи ріденьку хвойну посадку, і зліва на пагорбі тягнулися рейси для вантажних потягів.

Коли доїхали до житлового масиву, на одній із зупинок в трамвай зайшов він. Серце Григорія одразу шалено закалатало. Вагон був мало заповненим, тому, здається чоловік зрадів наявності вільних місць. Він підсів до симпатичної жіночки, але на подив Григорія, навіть не глянув на неї. Перед тим як сісти, чоловік зняв з плечей суконний рюкзак. Він поклав його собі на коліна, відкрив та дістав звідти книжку. З легкою посмішкою, ні на кого не звертаючи уваги, деякий час помилувався обкладинкою, потім почав читати.

- Покидьок, - процідив крізь зуби Григорій.

«Покидьку» на вигляд було під п'ятдесят, завдяки худорлявому обличчю з приємними м'якими рисами, він нагадував доброго казкаря. Сіре пальто, джинси, високі коричневі черевики, із завернутим назовні білим хутром – все якось дуже йому личило, і водночас робило ніби молодшим. Григорію здавалося, що в такому віці так не вдягаються, принаймні у Кривому Розі. Навіть його рюкзак – модель з'явилася зовсім недавно, і Григорій бачив такі рюкзаки переважно у молоді, на хлопцях, максимум до тридцяти років.

Що саме читав чоловік - невідомо. Обкладинки не було видно. «Щось товсте, і як завжди щось історичне», - подумав Григорій, і згадав як в одному із інтерв’ю до місцевої газети, «покидьок» сказав, що любить отримувати знання із книжок. Говорив, що це знання надійні, свіжі, немов хліб, щойно вийнятий із печі. Пекар (тобто автор книги) подорожував, досліджував, роками просиджував в архівах, потім «запікав» все в своїй голові і подавав на стіл книгу із духмяним ароматом оригінальної інформації, до якої не торкнулася ні одна брудна рука. Не те що в Інтернеті, де передруковувалася передрукована стаття якогось «передрукаря».

Григорій скривився. Його вивертало від тих гарних розумних слів, як і від їх власника. «Тільки я знаю, на що здатен цей розумник»…

Трамвай зупинився. Чоловік подивився у вікно, швидко закрив книжку та підбіг до виходу. В цей час Григорій уже спускався сходами.

Він, як міг швидко, шкутильгаючи на праву ногу йшов слідом, а «покидьок» легкою ходою віддалявся все далі й далі. «Це ти зробив мене калікою!» - з досадою крикнув Григорій у спину чоловіку (та лише подумки), усвідомлюючи, що не встигає, що може упустити його з виду. Вони йшли по мокрому порепаному асфальту. Під ногами шелестіло гниле опале листя. Знову, в котрий раз за день, розпочався дощ, і разом із поривом холодного осіннього вітру ударив прямо в обличчя. Зліва розкинувся моторошний погано освітлений парк, справа – автомобільна дорога, а за нею уряд вистроїлися сірі девя'типоверхівки.

Той, за ким стежив Григорій, зупинився на перехресті. З півхвилини зачекав, доки загориться зелене світло і рушив через дорогу. За цей час вони майже зрівнялися, але згодом Григорій почав знову відставати. Парк зостався позаду. А в цьому районі світилися вітрини магазинів, було побільше людей, і взагалі стало веселіше, тим паче, що чоловік по сходах забіг до супермаркету, і Григорій міг з полегшенням зітхнути. «Тепер ти вже нікуди не дінешся!»

Він запалив цигарку та обперся плечем об перила, таким чином, щоб не заважати людям підійматися-спускатися сходами. Григорій намацав в кишені куртки розкладний ніж, погладив його великим пальцем, примовляючи подумки: «Скоро, дружище, тобі доведеться трохи попрацювати».

Місце, де він чекав на чоловіка було добре освітленим. Хоча це не біда. «Навпаки, дуже добре, що він розгледить і впізнає моє обличчя», - посміхнувся подумки Григорій.

«Невже те, про що я так давно мріяв, тепер збудеться? Уявляю його подив. Я скажу – ей, покидьку! А він підійде... І тут! Щелепа відвисне аж до землі! Ха-ха! Налякається. Гриʹшко? Це ти? А я скажу – не Гришка, а Григорій! І всаджу ножа по самі помідори! Гарно як! Неначе фінал його дебільної повісті!»

Не викуривши навіть чверті цигарки, Григорій сильно закашлявся. В наступну мить у грудях запекло, і він почав задихатися.

«Отруїв!» - промайнула жахлива думка. «Він мене отруїв! Підсипав щось у сигарету!» – панічно хапаючи ротом повітря, думав Григорій. Він не помічав як озираються люди, підходять все ближче та ближче. Звичайно не всі. Дехто байдуже проходив повз нього, дехто поспішав і навіть не помічав того, що відбувається.

- Що з вами? Визвати швидку? – запитала літня жінка, що тримала за руку хлопчика.

- Покидьок, - відповів Григорій, дивлячись їй в очі, і немов крізь них. Жінка зробила крок назад, сильніше стиснувши маленьку ручку в своїй руці. – Покидьок!