Розділ 14

Ліза повільно роздивилася довкола, вдихаючи знайоме, рідне повітря.

— Ми вдома... — прошепотіла вона, досі не вірячи, що магічний портал так швидко переніс їх назад.

— Так, ми вдома, — посміхнулася Кеті, оглядаючи подвір'я.

​Мурчик поважно підійшов ближче й уважно подивився на срібну підкову, яку дівчата тримали в руках. Вона тихо сяяла м'яким магічним світлом.

— Це не просто сувенір. Це справжня магічна підкова. Кінь казав правду, — мовив кіт, примруживши свої зелені очі.

— Вау... — заворожено прошепотіла Ліза.

​Раптом із будинку пролунав стривожений голос:

— Дівчата, ходіть сюди! — гукнула мама.

​Ліля та Кеті одразу побігли до хати, Ліза поспішила за ними.

— Мамо! — вигукнула Ліля, міцно обнімаючи її.

​Але мама не усміхалася. Вона стривожено подивилася на дівчат і тихо мовила:

— Дівчата, щось не так... Я відчуваю загрозу. Величезну небезпеку... Але боюся, що не зможу вас захистити.

​Не встигла вона договорити, як повітря в кімнаті згусло й стало крижаним. Прямо з темних тіней з'явилися слуги Тіньового ворога! Зазнавши поразки минулого разу, Тіньовий ворог зібрав нові сили й повернувся, щоб помститися.

​Дівчата не здригнулися. Ліза міцно стиснула в руці срібну підкову. Ліля зробила впевнений крок уперед, закриваючи собою маму, а Кеті сміливо подивилася прямо в очі тіньовим потворам.

— Ми не боїмося вас! — голосно мовила Кеті. — Ми давно зрозуміли, що наші сили — це випробування. Ураган, знеси їх!

​Потужний порив магічного вітру підхопив ворогів і відкинув їх назад. Але тіні лише зловісно зашипіли й знову почали наступати.

— Їх так просто не налякати, Кеті! — вигукнула Ліля. — Вогонь!

​З долоней Лілі вирвалося могутнє полум'я. Воно палало якраз перед ворогами, але тіньові слуги не боялися вогню — вони проходили крізь нього, наче крізь дим.

​Тоді Ліза заплющила очі й приклала сяючу підкову до серця. Згадавши Вороного, вона голосно вигукнула заклинання:

— Земля стугонить, тисяча копит! Напередодні наш друг, до нас біжи!

​Уся земля під ногами затремтіла. За кілька секунд прямо біля них спалахнуло срібне сяйво, і з нього вихором вискочив цілий табун магічних коней! Попереду мчав Вороний. Він не боявся темряви — чорний кінь першим безстрашно кинувся в наступ! Табун пішов за ним, збиваючи й розгромивши тіньових ворогів. За мить від темних слуг не залишилося й сліду — вони повністю зникли.

​— Дякую тобі, конику! — радісно мовила Ліза, підходячи й ніжно гладячи Вороного по шовковій шиї.

— Ви провели мене додому, — відповів кінь, опустивши голову до дівчини. — Тепер я ваш. Я буду допомагати вам завжди. Я не боюся темряви, я з нею борюся!

​Табун коней розвернувся.

— Додому! — сказав Вороний.

​Всі коні побігли вперед. Тепер вони впевнено знали шлях, бо попереду їм світила магічна срібна підкова.

Мама здивовано подивилася на дівчат, усе ще намагаючись оговтатися від побаченого.

— Що це було?.. — приголомшено мовила вона. — Гаразд, ваша сила... але ці коні! Вони ж справді вас розуміли!

​Ліля щиро посміхнулася й зробила крок до матері.

— Мамо, я розкажу тобі правду. Того дня, коли Кеті казала, що чула собаку — це була не вигадка. Це був найперший день нашої магії. Тепер ми сильні чарівниці: я володію силою Вогню, Кеті — Повітря, а Ліза — Землі.

​Мама уважно подивилася на дівчат, і її погляд пом'якшав.

— Я навіть не знаю, чи сердитися на вас за те, що ви це приховували... Ви врятували мене. І ці коні, особливо той чорний, що біг попереду... Я неймовірно вдячна їм і вам, — тихо сказала мама.

​Ліля міцно обняла маму.

— Я більше ніколи не приховуватиму від тебе нашу магію, мамо, — шепнула вона.