Перше Ім'я

Глава 17. Не обговорювати

Коли Ірина приїхала в майстерню, Марта спала на двох складених стільцях, не знявши пальта. Телефон лежав на підлозі біля руки й показував 14:17:43. На Ірининому було 7:26. Марта прокинулася, сіла й довго розминала затерплу шию. За її словами, близько третьої телефон зупинився разом із нею, а після пробудження знову пішов. Ірина вже почала формулювати наступний тест, але побачила її обличчя й сама себе перебила.

— Ніяких експериментів без тебе.

— Прогрес.

— Я вчуся.

Телефон тим часом рахував секунди, але жив за власним часом. Марта знайшла в пакеті вчорашній круасан. Ірина поклала перед собою блокнот.

— Нам треба перестати говорити про минуле всім разом.

Марта перестала жувати. Ірина пояснила: за тиждень вони стільки разів переказали одні й ті самі історії, що вже не можуть відрізнити первісний спогад від деталей, почутих пізніше. Це стосувалося не лише Марти. Соломія могла підхопити щось від Ірини, Андрій — від Соломії, Ірина — від усіх.

— А я беру з них напряму, — сказала Марта без образи. — Це ми вже знаємо.

— Саме тому. Перед будь-якою старою історією кожен спершу записує свою версію окремо. Ти теж. Ніхто нічого не читає, поки всі не закінчать.

Марта повільно усміхнулася.

— Ти нарешті придумала, як не годувати мене собою.

Фраза була неприємна, але точна.

— Так.

— Тоді після сніданку.

Ірина погодилася. Це теж було нове. Андрій приїхав із папками, Тарас приніс конверти, Соломія великими літерами написала на першому: «НЕ ВІДКРИВАТИ, ПОКИ ВСІ НЕ НАПИШУТЬ». Тарас образився, коли йому повідомили, що заборона насамперед для нього, і на кілька хвилин у майстерні стало майже нормально. Для першої спроби взяли знайомство Ірини й Соломії. Соломія писала в сусідній кімнаті, Ірина — біля вікна. Марта чекала, поки обидві заклеять свої конверти, й тільки тоді взяла аркуш.

Соломія пам’ятала коридор після лекції. Ірина — чергу до деканату. Марта написала: «Коридор. Соломія сиділа на підвіконні й лаялася через розклад. Ірина дала їй ручку. Ручка потекла».

Соломія одразу згадала синю від чорнила руку. Ірина — ні. Вони перевірили старі записи; деталь підтверджувалася.

— Від тебе, — сказала Марта Соломії. — Принаймні ця частина.

Вона щось занотувала у власний зелений блокнот. Ірина не питала що. Пізніше вони звірили телефон: за три справжні години він набрав менше однієї. Соломія припустила, що він пришвидшується, коли Марта робить щось своє, але ніхто вже не поспішив оголошувати це правилом. Час занесли в таблицю й на тому зупинилися.

До обіду вони домовилися про три правила: старі події спершу фіксувати окремо; не виправляти Мартині спогади без потреби; не називати її Іриною навіть жартома.

Останнє запропонував Андрій. Ірина нічого не сказала. Марта теж. Тарас записав правила на листку й приклеїв до внутрішнього боку шафи.

— Чому там?

— Щоб замовники не подумали, що ми секта.

Соломія прочитала.

— «Не називати Марту Іриною».

Повернулася до Марти.

— Ти лишаєш Марту?

Марта повільно кивнула. Ірина подивилася на неї.

— Ти ж хотіла вибрати.

— Вибрала.

— Це було моє ім’я.

— Знаю.

— І саме тому?

— Ні.

Марта закрила свій блокнот.

— Спочатку воно було твоє. Потім його тридцять п’ять років ніхто не хотів вимовляти. Потім ти його боялася.

— Я не боюся.

— Твоя мама боялася за двох.

Ірина не заперечила.

— А тепер?

— А тепер, коли хтось каже «Марта», я обертаюся.

Звичайна побутова відповідь, без жодної містики. Ірина згадала двір і те, як її тіло обернулося на старе ім’я раніше, ніж вона встигла зрозуміти чому.

— Якщо тобі неприємно...

— Неприємно.

Марта опустила очі.

— Тоді я...

— Але це не означає, що ти повинна міняти.

Марта знову подивилася.

— Я не можу подарувати тобі ім’я.

— Я й не прошу.

— І не можу заборонити.

— Можеш попросити.

Ірина подумала.

— Не буду.