Глава 16. Те, чого не було в Ірини

Увечері вони повернулися до готелю раніше за Соломію.

Марта сіла на підлогу біля розетки заряджати телефон. Ірина розклала на столі конверти з їхніми тестами, але не відкривала.

Андрій стояв біля вікна й дивився на них обох.

— Можна дурне питання?

— У нас тут вільний формат, — сказала Марта.

— Чому ви весь час перевіряєте минуле?

Ірина підняла голову.

— А що ще перевіряти?

— Не знаю. Майбутнє.

Марта засміялася.

— Дуже практично.

— Я серйозно.

Ірина вже хотіла відмахнутися, але не стала.

Вони справді весь час питали, що Марта пам’ятає. Кого. Яку квартиру. Який жест Андрія. Яку поїздку Соломії. Який голос батька.

Ні разу — що буде далі.

— Добре, — сказала вона.

Андрій відразу насторожився.

— Я не пропонував новий експеримент.

— Уже пізно.

Марта зустріла Іринин погляд.

— Що ти хочеш?

Ірина взяла три чисті аркуші.

— Нічого складного. Звичайний ранок через три місяці.

— У кого?

— У кожного свій.

Андрій простогнав.

— Навіщо я взагалі відкриваю рот.

— Бо корисний.

Ірина дала йому аркуш.

— Пиши.

— Я знаю, де буду через три місяці.

— Тим краще.

— На роботі.

— Не «на роботі». Один конкретний ранок. Де прокинувся. Що бачиш. Що робиш далі.

Марта взяла ручку.

— А якщо не знаю?

— Вигадуй.

— Це вже не пам’ять.

— Саме.

— Не показуємо одне одному, — додала Ірина.

— Звичайно, — сказав Андрій. — Бо не дай Боже ми просто поговоримо як люди.

— Пиши.

Він сів.

* * *

Ірина закінчила першою.

Нічого красивого.

Київ. Сьома десять. Андрій ще спить. Вона свариться з кавоваркою, бо знову блимає індикатор очищення. Потім відкриває пошту й бачить повідомлення від Соломії, на яке не відповідає одразу. О дев’ятій зустріч із замовником.

Написала й зупинилася.

Це майбутнє було підозріло схоже на теперішнє.

Вона могла б вигадати море. Іншу роботу. Інше місто.

Не хотіла.

Андрій написав про понеділок, спортзал, затор на мосту і те, що забуде купити котячий корм, хоча кота в них не було.

— Навіщо корм? — спитала Ірина.

— Я перевіряю, чи ти читаєш.

— Ідіот.

— Зате майбутній.

Марта все ще сиділа над порожнім аркушем.

— Що? — спитала Ірина.

— Нічого.

— Ти двадцять хвилин пишеш «нічого»?

Марта повернула лист.

На ньому було кілька рядків, перекреслених так сильно, що папір місцями протерся.

Ірина розібрала перше:

Київ. Наша спальня.

Нижче:

Львів. Кімната над майстернею.

Ще нижче:

Я прокидаюся у квартирі...

Речення обривалося.

— Чому все закреслила?

Марта дивилася на аркуш.

— Бо кожного разу там уже є ти.

— У Львові мене нема.

— Є.

— Де?

— Соломія.

Ірина не одразу зрозуміла.

— Вона не я.

— Але кімната виникла з того, що вона говорила про роботу для тебе. Я її не придумала.

— Добре. Вибери інше місто.

— Яке?

— Будь-яке.

— Назви.

— Ні. Тоді це буде моє слово.

Марта роздратовано відкинула ручку.

— Дуже зручно.

— Візьми карту.

Андрій уже відкривав телефон.

— Заплющ очі й ткни.

— Не треба, — сказала Марта.

— Чому?

Вона мовчала.

Ірина сіла навпроти.

— Ти боїшся?

— Ні.

— Брешеш.

— Так.

Марта взяла аркуш.

— Я можу сказати, що через три місяці живу в Одесі. Або в Луцьку. Або в якомусь селі, де ніколи не була.

— І?

— Далі нічого.

— У сенсі?

— Нема кімнати.

Ірина чекала.

Марта повільно говорила, ніби пояснювала не їм, а собі.

— Коли я згадую твою квартиру, знаю, як падає світло на кухні вранці. Де стоять чашки. Яку дверку треба підняти, щоб не скрипіла. У Соломіїній майстерні знаю сходи. Навіть будинок твого батька можу уявити.

— Бо хтось пам’ятає.

— Так.

— А нове місце?

— Є слово. «Кімната». І все.

Андрій перестав жартувати.

— Спробуй не місце. Людину.

— Яку?

— Когось, кого ще не знаєш.

Марта повернулася до нього.

— Дуже допоміг.

— Серйозно. Уяви, що в тебе через три місяці є знайома. Не Ірина, не Соломія. Просто людина.

Марта заплющила очі.

Минуло секунд десять.

— Не можу побачити обличчя.

— Й не треба. Що вона каже?

— Нічого.

— Що ви робите?

— Не знаю.

— Можна ж вигадати.

Марта відкрила очі.

— Вам можна.

Тиша стала густішою.

Ірина спитала:

— Чому нам?

— Бо у вас є з чого складати.

— У тебе теж є.

— Чуже.

— Візьми щось із учора, — сказала Ірина. — Те, чого не було в мене.

— Що?

— Варення.

Марта скривилася.

— Не люблю.

— От. Через три місяці ти купуєш собі щось інше замість малинового. Що?

Марта мовчала.

— Я не знаю, що люблю.

— Дізнаєшся.

— Як?

— Так само, як варення. Пробуєш.

— Це не майбутнє. Це інструкція.

Ірина відкинулася на спинку стільця.

— Добре. Тоді завтра.

— Що завтра?

— Не через три місяці. Завтра вранці. Що ти робиш?

Марта подивилася на неї майже сердито.

— Прокидаюся тут.

— Чому?

— Бо тут сплю.

— Далі?

— Ідемо до Соломії.

— Чому?

— Бо домовилися.

— Далі?

Марта знизала плечима.

— Ти щось вигадаєш перевіряти.

— Скоріше за все.

— Потім об’єкт.

— І?

— Потім...

Вона зупинилася.

— А якщо ти завтра нікуди з нами не підеш? — спитала.