Глава 15. Андрій

Андрій приїхав об одинадцятій сорок і написав, що вже внизу. Ірина пішла відчиняти сама. Він стояв на сходах із дорожньою сумкою через плече й пакетом у руці, втомлений після поїзда.

— Ти схудла, — сказав він, а коли Ірина підняла брови, додав: — Добре. Я хвилювався. Так точніше.

Він обійняв її, і вона притиснулася сильніше, ніж збиралася. Від Андрія пахло холодом, потягом і тією самою туалетною водою, яку він купував уже років п’ять. На кілька секунд стало легше. За дверима майстерні хтось засміявся Ірининим голосом. Андрій відсторонився; вираз його обличчя змінився раніше, ніж він устиг це приховати.

— Не готовий, — сказав він.

— Я теж не була.

У майстерні Марта сиділа за столом із Тарасом. Волосся цього разу зібрала високо — не так, як Ірина. Побачивши Андрія, вона замовкла. Він теж зупинився, але не підійшов ближче.

— Привіт.

— Привіт.

Соломія вийшла з сусідньої кімнати, однак цього разу ніхто не поспішив розряджати паузу жартом. Андрій просто підняв пакет.

— Я привіз їжу.

Тільки тоді напруга трохи відпустила.

* * *

В пакеті були пиріжки, сир, мандарини й маленька банка варення. Ірина дістала.

— Малинове?

— Так.

— Навіщо?

— Ти любиш.

— Не дуже.

Андрій подивився на неї.

— Ти завжди любила.

— У дитинстві.

— Мені твоя мама постійно дає.

— Бо вона любить.

Марта взяла банку.

— Я люблю.

Усі замовкли. Вона теж зрозуміла.

— Напевно, — додала.

Ірина перевела увагу на Андрія.

— Мама любить малинове.

— Значить, звідти.

Марта поставила банку.

— Не хочу.

— Чому? — спитав Андрій.

— Бо тепер не знаю, чи мені справді подобається.

Він не знайшов відповіді.

Ірина раптом сказала:

— Відкрий.

Марта глянула на неї.

— Що?

— Спробуй.

— Я пробувала малинове варення.

— Коли?

Марта подумала.

— Не знаю.

— От.

Андрій відкрив банку. Знайшов пластикову ложку. Марта набрала зовсім трохи. Скуштувала. Усі дивилися.

— Господи, — сказала вона. — Можна не так?

Тарас відвернувся.

— Я дивлюся у стіну.

Марта ще раз спробувала.

— Ну?

— Занадто солодке.

Ірина засміялася. Андрій теж.

— Мама буде вбита.

Марта повернула банку.

— Не люблю.

Ірина несподівано зраділа цій дрібниці. Ще одна річ, у якій вони з Мартою різнилися не через чиюсь помилкову пам’ять, а самі по собі.

* * *

Після обіду Андрій попросив пройтися. Ірина відразу зрозуміла, що хоче говорити без Марти. Надворі майже не лишилося снігу. Кам’яний тротуар був мокрий, з дахів крапало. Вони звернули на тихішу вулицю й кілька хвилин ішли мовчки.

— Вона інша, — сказав Андрій нарешті.

Ірина напружилася.

— Я не про те, краща чи гірша. Я боявся, що не зможу відрізнити вас, якщо вона говоритиме зі мною так, як ти колись. Але можу.

— Як?

Він не відповів одразу. — Ти заходиш у кімнату й майже завжди сідаєш так, щоб бачити двері. Коли злишся, чіпаєш правий манжет. Перед тим як сказати щось неприємне, набираєш повітря й затримуєш його на секунду. Я не помічав цього, поки не почав шукати різницю. Ірина опустила очі: пальці саме лежали на манжеті.

— Вона теж може навчитися.

— Може. Але я не впізнаю тебе за трьома жестами.

Він узяв її за руку. — Я не знаю, як пояснити дванадцять років так, щоб це звучало переконливо. І не хочу робити вигляд, що не помилюся ніколи. Можу. Це мене лякає.

— Мене теж.

— Але більше мене лякає інше. Учора Марта розповіла наш спогад так, як пам’ятаю його я. Я слухав і думав: це ж було тільки моє про нас. Виявилося — вже ні.

Ірина мовчала.

— Мені не хочеться злитися на неї за те, що вона цього не вибирала, — продовжив Андрій. — Але іноді хочеться. І це теж правда.

Ірина вперше за ці дні подумала, що його спокій був не відсутністю страху, а способом не додати їй ще одного.

— Я боюся, що люди почнуть вибирати її, — сказала вона.

— Я знаю. Але Соломія переплутала каву, а Віктор Павлович — людину перед собою. Це поки не вибір.

— Поки.

Андрій зітхнув. — Якщо ти хочеш почути, що я завжди безпомилково впізнаю тебе з п’ятдесяти метрів, я не обіцяю. Якщо хочеш знати, кого я вибираю, — тебе. Полегшення прийшло так швидко, що Ірина розсердилася на себе за саму потребу в цій відповіді.

— Добре, — сказала вона тихо.

Вони пішли далі. Цього разу мовчання не вимагало продовження.

Вони пройшли ще пів кварталу.

Андрій раптом сказав:

— Є одна річ, яку я їй не розповім.

Ірина глянула на нього.

— Марті?

— Так.

— Яка?

— Не скажу.

— Дуже зручно.

— Серйозно.

Він зупинився біля закритої книгарні. У вітрині висіли паперові сніжинки, які вже запізнилися на сезон.

— Після вчорашнього тесту я всю ніч згадував, що ще вона може знати від мене. Нашу першу квартиру. Твою стару роботу. Як ми їздили до твоїх. Купу дрібниць.

— Чудове заняття перед сном.

— Потім згадав один вечір.

Ірина чекала.

— І?

— І зрозумів, що ти його, мабуть, узагалі не пам’ятаєш.

Це зачепило.

— Звідки ти знаєш?

— Бо ми ніколи про нього не говорили. Нічого великого не сталося. Просто вечір.

— Тоді чому він важливий?

Андрій усміхнувся без веселощів.

— Мені важливий.

Ірина дивилася на нього.

— Ти зараз спеціально робиш мені цікаво.

— Ні. Я пояснюю.

— Погано пояснюєш.

— Я не хочу розповідати, що було.

— Навіть мені?

— Тобі це й так сталося.

— А якщо я не пам’ятаю?

— Тоді це поки моя пам’ять про нас.

Вона хотіла заперечити. Не знайшла чим.

Андрій засунув руки в кишені.