Глава 14. Те, що пам'ятають двоє

Соломія прийшла наступного ранку з двома пакетами й поганим настроєм. В одному були сирники, сметана й мандарини, у другому — стара картонна коробка з фотографіями.

— Я більше нічого не хочу перевіряти, — сказала вона, ще не знявши пальта. — Вночі майже не спала через ту дурну каву.

Ірина пропустила її всередину. — Через цукор?

— Через те, що я знаю: ти років десять п’єш без цукру. Знаю не як факт із анкети — я стільки разів робила тобі каву. А вчора була абсолютно впевнена, що в університеті ти пила солодку.

З ванної шуміла вода. Ірина відкрила пакет із сирниками, а Соломія вже витягала фотографії. На першому знімку Ірині було років двадцять: довге волосся, зелений светр, пластиковий стаканчик у руці. На другому вони сиділи в кав’ярні на Коперника. Перед Іриною лежали три нерозірвані пакетики цукру.

— Один вечір нічого не доводить, — сказала Ірина.

— Я теж так подумала. Тому полізла в старі записи.

Соломія дістала блокнот. Колись вони записували туди витрати на поїздки: квитки, їжу, каву. На сторінці за двадцять третє березня її рукою було написано: «Іра знов не взяла цукор, віддала мені».

Ірина перечитала двічі.

— Могла забути.

— Звичайно. Але до вчора я й пам’ятала тебе приблизно так. А після кількох днів із нею в голові раптом стала інша Ірина — та, якій у каву треба класти цукор. Може, я просто добудувала дрібницю. Може, побачила знайомі жести й підтягнула під них старий образ. Я це розумію. Мені не подобається інше: наскільки впевнено це відчувалося.

У ванній стихла вода.

— От цього я й боюся, — закінчила Соломія тихіше.

Марта вийшла з мокрим волоссям, загорнута в готельний рушник. Вона почула останню фразу й зупинилася.

— Доброго ранку.

Соломія зблідла. — Марто, я не мала на увазі, що боюся тебе як…

— Боїшся ситуації, — підказала Марта. — Я зрозуміла. Все одно неприємно, але переживу.

Вона забрала одяг і повернулася до ванної. Ірина почекала, поки двері зачиняться. — Ти могла сказати це інакше.

— Могла. Вона стояла в мене за спиною, а я знову говорила про неї так, ніби її немає. Я бачу.

— Добре.

— І ще я бачу, що ти вже її захищаєш.

Ірина не відповіла. Це була правда, яку вона ще не встигла для себе сформулювати. Коли Марта повернулася в джинсах і темній футболці, сіла трохи осторонь. Соломія без довгих вибачень підсунула їй коробку.

— Можеш дивитися. І якщо я знов скажу щось про тебе так, ніби тебе тут немає, зупини мене.

— Домовилися.

Марта перебирала фотографії. Риштування, гуртожиток, поїзд, поїздка до костелу, назву якого Ірина вже не пам’ятала. Один знімок Марта відклала.

— Це після Жовкви.

— Перед, — сказала Ірина.

Соломія перевернула фотографію. Дата була після. Ірина скривилася від майже дитячого роздратування. — Добре. Забула. Марта не підколола її, лише повернула фото в коробку.

— Чому тебе так злить, коли я пам’ятаю інакше? — спитала вона після паузи.

Ірина вже хотіла відповісти, але Соломія тихо сказала:

— Бо іноді ти можеш виявитися права.

Марта підняла на неї очі. Соломія відразу пошкодувала про формулювання, та виправляти вже було пізно. Ще кілька днів тому Ірина боялася, що ця жінка знає її спогади. Тепер окреслився гірший варіант: люди, які знали Ірину роками, могли почати більше довіряти версії Марти.

* * *

Перед виходом задзвонила Катя з київського офісу. Голос у неї був незвично офіційний.

— Іро, скажи, будь ласка, яку версію кошторису я маю вважати остаточною.

— Ту, де ми залишили резерв на дослідження стіни.

На тому кінці запала пауза. — Учора ти сказала мені його прибрати. Я вже відправила пакет замовнику. У голові Ірини миттєво склалася знайома сцена: Катя біля принтера, її власна фраза про те, що після зондажу дурно економити на одному дні. Настільки чітко, що вона вже відкрила рот сперечатися.

— Ми говорили про це після обіду.

— Ні, — сказала Катя. — Після обіду ти мені не дзвонила. Я тобі написала в чат, а ти відповіла «відправляй без резерву, завтра розберемося». Можу скинути.

Скріншот прийшов за кілька секунд. Повідомлення було з її робочого акаунта. Час — 18:12. Ірина пам’ятала той вечір: у Львові вони з Соломією якраз сперечалися про фотографії. Телефон лежав поруч.

— Я зараз перевірю, — сказала вона.

— Уже не треба перевіряти. Сергій просить, щоб сьогодні ти сама подзвонила замовнику й пояснила, чому ми міняємо кошторис третій раз.

Катя не кричала. Від цього було гірше.

— Добре. Я подзвоню.

Після розмови Ірина ще хвилину дивилася на скріншот. Вона не знала, чи повідомлення відправила сама й забула, чи десь знову з’явилася Марта з її доступом. Найнеприємнішим було інше: перша версія події — розмова біля принтера — досі відчувалася спогадом.