Глава 13. Чия пам’ять

Андрій погодився не одразу. Йому не подобалося ні слово «тест», ні те, що їхній шлюб раптом став матеріалом для перевірки. Ірина стояла біля вікна в майстерні; Марта чекала в іншій кімнаті з Соломією, Тараса попросили піти.

— Я хочу зрозуміти, звідки вона бере спогади, — сказала Ірина. — Не взагалі «з людей», а що відбувається, коли двоє пам’ятають одну подію по-різному.

Андрій довго мовчав. — І що ти хочеш узяти?

— Перше «я тебе люблю».

Він глянув у камеру так, ніби хотів відмовитися саме через вибір. Вони сперечалися про цей вечір роками: Андрій пам’ятав кухню й піцу після Сергія, Ірина — арку біля старого будинку після концерту.

— Добре. Але я не хочу слухати твою версію до своєї.

— Тому й напиши.

За хвилину його повідомлення вже лежало в телефоні Ірини непрочитаним. Вона записала свою версію на папері, склала аркуш і тільки тоді покликала Марту.

Марта сіла перед ноутбуком.

Андрій був на екрані.

Ірина залишилася збоку, так, щоб він її не бачив.

Соломія стояла за дверима.

— Привіт, — сказав Андрій.

— Привіт.

Марта поводилася інакше. Ірина вже помічала це, але не могла раніше сформулювати. З Соломією вона сиділа трохи розвалившись. З Тарасом більше жартувала. Поруч з Іриною весь час була насторожена. А зараз… З Андрієм вона торкнулася волосся. Саме так, як Ірина робила багато років тому. Перекинула пасмо на ліве плече.

Ірина давно так не носила волосся.

— Ми тут дурницю придумали, — сказав Андрій.

— Це точно Ірина.

— Чуєш? — сказав він кудись за камеру.

Ірина не відповіла.

— Я маю одне питання.

— Питай.

— Коли ми вперше сказали одне одному «я тебе люблю»?

Марта усміхнулася.

— Це тест?

— Так.

— У мене вдома.

— Де саме?

— На кухні.

Горло стягнуло, і довелося ковтнути, перш ніж відповісти.

— Хто сказав першим?

— Ти.

Андрій мовчав.

— Що?

— Нічого.

— Я правильно?

— Розкажи.

Марта подумала.

— Ми повернулися від Сергія.

Ірина похитала головою. Її версія була іншою.

— Ти розігрівав піцу. Я щось говорила про роботу. Потім ти сказав, щоб я замовкла хоч на хвилину.

Андрій усміхнувся.

— Це на мене схоже.

— Я образилася.

— Це на тебе.

— Ти сказав: «Я просто хочу на тебе подивитися».

Андрій перестав усміхатися. Марта теж.

— А потім?

— Потім ти сказав, що любиш мене.

— А ти?

— Не відповіла.

— Чому?

— Злякалася.

Ірина дивилася на Марту. Цього не було. Принаймні вона так не пам’ятала.

— А наступного ранку? — спитав Андрій.

— Я сказала.

— Що?

— «Учора ти сказав дурницю».

Він засміявся.

— А потім?

Марта теж усміхнулася.

— «Я теж».

Андрій заплющив очі. На секунду. Ірина побачила.

— Все, — сказала вона.

Вийшла в кадр. Андрій відкрив очі.

— Іро…

— Це твоя версія?

Він мовчав.

— Відповідай.

— Так.

Ірина взяла телефон. Відкрила його повідомлення.

Ми повернулися від Сергія. Кухня. Я сказав перший. Ти не відповіла до ранку.

Вона показала Марті.

Та прочитала.

— І?

Ірина розгорнула свій аркуш. Після концерту. Під аркою біля мого старого будинку. Я сказала першою. Андрій засміявся, бо вирішив, що я жартую. Марта дивилася. Андрій сказав:

— Ні.

Ірина повернулася до екрана.

— От.

— Концерт був пізніше.

— Ні.

— Іро, ми сто разів це обговорювали.

— Саме тому я вибрала.

Андрій потер чоло.

— Я впевнений.

— Я теж.