Глава 12. Зайва ложка

Мати подзвонила о сьомій ранку. Ірина намацала телефон під подушкою.

— Хтось помер?

— Ні.

— Тоді котра година?

— Я знаю.

— Не схоже.

— Я згадала про ложку.

Ірина розплющила очі. Готельна кімната була сірою від ранкового світла.

— Яку?

Мовчання.

— Мамо.

— Ту, з якою ти виходила.

Ірина сіла.

— Що з нею?

— Я її привезла.

— Куди?

— Сюди.

— У Чернівці?

— Так.

Ірина пригадала материну валізу. Три светри. Дві пари штанів. Домашні капці. Аптечку на випадок кінця цивілізації.

— Навіщо?

— Не хотіла лишати вдома.

— Чому?

— Не знаю.

Ірина провела долонею по обличчю.

— Ти прокинулася о сьомій, щоб повідомити, що возиш із собою ложку?

— Я згадала, чия вона.

Сон зник.

— Чия?

Мати не відповідала.

Ірина встала. Підійшла до вікна.

— Мамо.

— Не твоя.

— Це я вже чула.

— І не бабусина.

— Тоді чия?

Галина тихо сказала:

— Мартина.

Ірина притиснула телефон сильніше.

— Що?

— Та ложка була Мартина.

— У якому сенсі?

— Я не знала, як тобі сказати.

— Спробуй словами.

Галина видихнула.

— Після того обряду мама почала ставити зайву ложку на Святвечір.

Ірина мовчала.

— Для кого?

— Спочатку я теж питала.

— І?

— Вона казала: для дитини.

— Якої?

— «Тієї».

Ірина заплющила очі.

— Вона вважала Марту мертвою?

— Не буквально.

— Мамо, або відповідь «так», або «ні».

— Я не знаю!

Голос зірвався. Ірина відразу пошкодувала.

— Добре. Розповідай як пам’ятаєш.

Галина заспокоїлася не одразу.

— У мами була звичка на Святвечір залишати ложки померлим. Її мама так робила. Дідові. Бабі. Потім батькові.

— Я пам’ятаю кутю на столі.

— Ти була мала.

— А зайва?

— Її вона не називала.

— Ніколи?

— Ні.

— Тоді звідки ти знаєш?

— Одного разу ми посварилися.

— Через що?

— Через ту ж ложку.

Ірина сперлася лобом об холодне скло.

— Коли?

— Тобі було років шість.

Щось ворухнулося у пам’яті. Не картинка. Відчуття. Кухня. Жовте світло. Скатертина. Бабусина рука. Ірина не могла витягнути далі.

— Що сталося?

— Ти взяла її.

— Я?

— Так. Сказала, що твоя впала на підлогу.

Ірина слухала.

— Мама так по руці тебе вдарила, що я на неї накричала.

І раптом згадалося. Не все. Звук. Ложка падає на тарілку. Бабуся каже:

Не твоє. Ірина повільно сіла на підвіконня.

— Я пам’ятаю.

Галина замовкла.

— Трохи.

— От.

— Але я думала, вона просто не дозволяла брати чужі прибори.

— Потім я спитала, чого вона так. І мама сказала…

Галина знову замовкла.

— Що?

— Що дитину віддали, а місце лишилося.

Ірина не рухалася.

— Яке місце?

— Я теж спитала.

— І?

— За столом.

— Мамо.

— Я знаю, як це звучить.

— Ні, ти не знаєш, бо я вже третій день живу з людиною, яка ходить замість мене на роботу.

— Я не про це.

— А про що?

— Мама вважала, що коли ми змінили ім’я, то ніби одна дитина скінчилася, а інша почалася.