Глава 11. Своя Доля

Вранці Марта попросила зубну щітку. Ірина саме наливала воду в чайник і спочатку не зрозуміла.

— Що?

— Зубну щітку. Тут десь магазин є?

— Є.

— Де?

Ірина показала у вікно.

— За рогом.

Марта вдягнула светр.

— У мене немає грошей.

За останні дні вони вже встигли обговорити смерть, Долю, два імені, старий обряд, чужі спогади й телефон, який показував час народження.

До грошей не дійшли.

— Взагалі?

— Взагалі.

— Картки?

— Нема.

— Документів?

— Нема.

— Паспорт?

Марта засміялася.

— На яке ім’я?

Ірина нічого не сказала. Це було настільки очевидно, що вона почувалася дурною. Перед нею сиділа фізична жінка. Їла. Спала. Залишала відбитки пальців. Могла застудитися, мабуть. І юридично її не існувало.

— Телефон звідки?

— Не знаю.

— Одяг?

Марта глянула на темний светр.

— Був.

— Де?

— На мені.

— Пальто?

— Теж.

— Ключ від моєї квартири?

— Був у кишені.

— Дуже зручно.

— Для кого?

Ірина не відповіла. Вона дістала гаманець. Поклала на стіл п’ятсот гривень. Марта не взяла.

— Що?

— Нічого.

— Візьми.

— Потім поверну.

— Як?

— Не знаю.

— У тебе улюблене слово.

Марта взяла купюру. Засунула в кишеню.

— Дякую.

Ірина поставила чайник.

— Стій.

— Що?

— Як тебе назвуть на касі?

— Навіщо їм мене називати?

— Кава.

— Я по зубну щітку.

— Добре. У кав’ярні.

Марта знизала плечима.

— Не знаю.

— Якщо спитають ім’я?

— Скажу яке-небудь.

Ірина подивилася на неї.

— Яке?

Марта мовчала. Потім сказала:

— Марта.

Ірина перестала діставати чашку.

— Ти ж сказала, що це не твоє ім’я.

— Не моє.

— Тоді навіщо?

— Бо до «ей, ви» теж треба колись звикати.

— Візьми інше.

— Яке?

Ірина не знала.

— Будь-яке.

— Олена?

— Наприклад.

— Соломія знає Олену.

— Катерина.

— Ти працюєш із Катериною.

— Світлана.

— Так звати твою стоматологиню.

Ірина роздратовано поставила чашку.

— Звідки ти знаєш мою стоматологиню?

— Ти мамі скаржилася, що вона знову підняла ціни.

— Прекрасно.

Марта вже взяла пальто.

— Марта — ім’я, якого ніхто не використовує.

— Воно моє.

— Ти ним не користуєшся.

— Це не означає, що можеш ти.

Марта подивилася на неї.

— Тоді дай мені ім’я.

Фраза зависла між ними. Ірина відкрила рот. Закрила.

— Іди по щітку.

— Оце вже майже ім’я.

Двері зачинилися. За хвилину Ірина зрозуміла, що злиться, а ще за хвилину — на що саме. Марта хотіла залишити старе ім’я, і це не було проблемою. Проблемою було те, що Ірина не могла запропонувати їй нічого іншого, що справді належало б тільки їй.

* * *

Жінку, яка записувала Марію Петрівну у дві тисячі четвертому, звали Наталя Миронівна Савчук. Орися знайшла номер через жінку з центру культури, та — через колишню співробітницю університету, та ще через когось. До десятої ранку половина Західної України вже, мабуть, знала, що Ірина шукає етнографа. Наталя Миронівна жила у Львові.

— Тільки не кажи, що це Доля, — сказала Ірина Соломії.

— А що мені сказати?

— Що ми хочемо поговорити про запис.

— А якщо вона спитає навіщо?