Глава 10. Запис

— Мама Марії давала інтерв’ю етнографам? — перепитала Ірина.

— Не мама. Марія, — сказала Орися.

Голос ішов через гучний зв’язок. Ірина сиділа в майстерні Соломії. Жінка навпроти не пішла спати, хоча було вже майже десять. Соломія залишила їм ключ і поїхала додому.

— Коли? — спитала Ірина.

— У дві тисячі четвертому.

— Про що?

— Про пологи, хрестини, дітей, усе таке. Тут у центрі культури збирали старі обряди по селах. Люба згадала, що її мама колись лаялася, бо їй пів дня ставили одні й ті самі питання.

На задньому плані Галина сказала:

— Не лаялася вона.

— Тебе там не було.

— Я її знаю.

— От саме тому ти й не знаєш, як вона поводилася без тебе.

Ірина заплющила очі.

— Ви можете не сваритися хоча б хвилину?

— Ми не сваримося, — одночасно відповіли обидві.

Жінка навпроти ледь посміхнулася. Ірина помітила.

— Що знайшли?

— Співробітниця центру підняла старі записи. Частину вже оцифрували. Вона скинула нам файл.

— Просто так?

— Люба її знає.

— Звісно.

— Тут не Київ.

— Що це означає?

— Що люди ще знають одне одного.

Галина сказала щось тихо. Орися відразу відмахнулася:

— Та не починай.

— Мамо, що?

— Нічого.

— Що вона сказала?

Орися відповіла:

— Що в Києві теж люди знають одне одного.

— Дякую. Я боялася пропустити.

Жінка навпроти опустила голову, ховаючи усмішку. Ірину це раптом роздратувало: та сміялася з її сім’ї з тією легкістю, ніби давно мала на це право.

— Надсилай файл.

— Я вже.

— Що там?

Орися перестала жартувати.

— Послухай сама.

— Ти слухала?

— Так.

— Мама?

Пауза.

— Так.

Телефон лежав перед Іриною, і вона кілька секунд не торкалася його.

— І?

Цього разу відповіла Галина.

— Послухай.

* * *

Файл тривав сорок сім хвилин. Називався просто:

МП_2004_родильне_2

— Дуже романтично, — сказала Ірина.

Жінка сиділа на дивані.

— Увімкни.

— Це про мою сім’ю.

— І про мене.

— Ми цього ще не встановили.

— Добре.

— І не кажи «добре».

— Добре.

Ірина глянула на неї. Жінка вперше усміхнулася відкрито, по-дурному знайомо. Ірина теж ледь не усміхнулася, але втрималася, поставила телефон на стіл і натиснула відтворення. Спочатку був шум, скрип стільця. Молодший жіночий голос запитав:

— Маріє Петрівно, а як робили, коли дитина часто хворіла?

Потім інший голос. Старий. Трохи хрипкий.

— Та що робили. До лікаря вже водили.

Інтерв’юерка засміялася.

— А раніше?

— А раніше дурніші були.

— Ну все-таки.

— Різне.

На фоні дзенькнув посуд. Ірина уявила ту саму кухню, в якій вони сьогодні сиділи. Марія говорила повільно, іноді переходила на місцеві слова, потім сама себе виправляла. Про купання немовляти. Про кумів. Про те, що маленьку дитину не показували всім підряд. Про сорочку. Про хрещення. Ірина прискорила запис. Жінка сказала:

— Не треба.

— Чому?

— Я хочу чути все.

— Навіщо?

Та не відповіла. Ірина повернула швидкість. На двадцять дев’ятій хвилині інтерв’юерка спитала:

— А «продавати» дітей у вас робили?

Марія замовкла. Десь гавкнув собака.

— Було.

— Як?

— Через вікно.

— Чому саме через вікно?

— Бо дверима нормально входять.

Інтерв’юерка засміялася. Марія теж.

— А то треба було не нормально. Щоб смерть не знала, де дитина поділася.

— Кому віддавали?

— Жінці.

— Будь-якій?

— Та ні.

— Якій?