Глава 9. Та, що не чекала

До Львова Ірина їхала сама. Галина хотіла з нею. Орися теж. Потім вони обидві почали сперечатися, хто саме повинен їхати, й це було настільки схоже на звичайне сімейне життя, що Ірина на хвилину майже заспокоїлася. Вона залишила їх у Чернівцях.

— Знайдіть мамину бірку, — сказала Орисі.

— Я знайду.

— І все, що стосується Марії Петрівни.

Галина відразу:

— Не треба.

— Треба.

— Іро.

— Мамо, я їду зустрічатися з жінкою, яка має моє обличчя. Твоя здатність переконувати мене, що «не треба», трохи втратила вагу.

Орися відвернулася, щоб не засміятися. Галина сказала:

— Дзвони.

— Буду.

— Не залишайся з нею сама.

— Добре.

— Я серйозно.

— І я.

Цього разу Ірина справді мала намір послухатися.

* * *

У дорозі Соломія написала тричі.

Перший раз:

Вона тут. Через годину:

Нікуди не збирається.

А ще за сорок хвилин:

Ми замовили їжу. Не знаю, чи це тобі важливо, але вона їсть.

Ірина дивилася на останнє повідомлення довше, ніж на перші два.

Звісно, їсть. Шкіра в неї тепла.

Є пульс. Помада залишається на чашці. Було б дивніше, якби вона сиділа в кутку й харчувалася місячним світлом. Ірина написала: «Що вона їсть?»

Соломія відповіла: «Суп». За хвилину додала: «Той самий, що й я».

Ірина прибрала телефон. Чомусь саме це було найнеприємнішим.

* * *

Майстерня була на другому поверсі старого будинку неподалік центру. Ірина знала адресу з листа Соломії, але ніколи тут не була. Унизу працювала маленька кав’ярня, на сходах пахло кавою, вапном і старим деревом. Соломія чекала за дверима. Побачила Ірину, видихнула й одразу обійняла — цього разу без звичної незграбності.

— Де вона?

— Усередині.

— Одна?

— Тарас із нею.

— Хто?

— Наш архітектор.

— Він знає?

— Він думає, що в тебе є сестра-близнючка і ви обидві з якоїсь причини вирішили з мене знущатися.

— Здоровий чоловік.

— Був зранку.

Ірина зняла пальто.

— Вона щось робила?

— Дивилася матеріали.

— Які?

— Наші.

— Ти їй дозволила?

Соломія подивилася на неї.

— Іро, вона прийшла сюди, назвала мене Соломією, згадала університет, наших викладачів, ту поїздку в Жовкву, де ти впала з риштування...

— Я не впала.

— Саме це вона й сказала.

Ірина мовчала.

— Ти тоді висіла на одній руці й два роки всім доводила, що це не вважається падінням.

— Не вважається.

Соломія потерла лоб.

— От.

— Це ти знаєш.

— Так.

— Значить, і вона.

— Я вже зрозуміла, що ти маєш на увазі.

Погляд сам ковзнув до дверей у дальню кімнату.

— Вона питала про мене?

— Постійно.

— Що саме?

— Чи ти приїдеш.

— І?

— Я сказала, що приїдеш.

— Звідки ти знала?

Соломія криво усміхнулася.

— Бо я теж тебе знаю.

Це трохи вкололо.

— Ходімо.

* * *

Тарас стояв біля великого столу. На столі лежав план фасаду, роздруковані фотографії, калька й кілька олівців. Жінка сиділа навпроти. Побачила Ірину. Не встала. Тарас подивився на одну. На другу. Потім зняв окуляри. Протер. Надів назад.

— Я відкликаю все, що говорив про близнючку.

— Чому? — спитала Соломія.

— Бо це вже не смішно.

Ірина підійшла до столу. Жінка була в тому самому темному светрі, що й учора.

— Марта.

Та скривилася.

— Я просила мене так не називати.

— Тоді скажи, як.

— Не знаю.

— У кожної людини є ім’я.

— У тебе два.

— А в тебе жодного?

— Схоже.