Глава 8. 11:29

— За кілька місяців до маминої смерті. Вона вже плутала дні, могла серед ночі питати, чому я не в школі. Я не надала значення.

Орися повернула до себе порожню чашку.

— А «та друга ще чекає»?

— Було.

— І ти нікому не сказала?

Люба знизала плечима.

— Що я мала сказати? Моя стара мама назвала мене чужим ім’ям. У людей батьки під кінець і не таке говорять.

Галина нарешті опустила руку.

— Вона знала моє старе ім’я.

— Знала.

— Я ніколи їй не казала.

Люба подивилася на неї з подивом.

— Галю, вона тебе через вікно купувала. Думаю, ім’я їй сказали.

— Їй було п’ятнадцять.

— І що?

— Я просто...

Галина сіла. Виглядала вона раптом дуже старою. Не на свої роки — Ірина навіть не могла сформулювати різницю. Наче в матері за одну розмову з’явилося минуле, якого вчора не було.

Ірина присіла навпочіпки перед нею.

— Мамо.

— Я нормально.

— Я бачу.

— Не починай.

Орися підвелася.

— Їдемо до мене.

— Навіщо? — спитала Галина.

— Бо тут Люба зараз нас усіх вижене, а в мене є горілка.

— Дев’ята ранку.

— Тим більше ніхто не заважає.

Люба засміялася, і розмова на мить перестала бути схожою на допит. Ірина вже вдягала пальто, коли згадала.

— Тітко Орисю.

— Що?

— В альбомі було щось із пологового?

— Яке?

— Бірка. Папірець. Що завгодно.

Орися задумалася.

— Щось було в конверті.

Галина підняла голову.

— Яка бірка?

— З роддому.

— Не пам’ятаю.

— А я пам’ятаю, що був маленький картонний папірець. Я ще хотіла викинути, але ти сказала лишити.

— Коли?

— Восени.

— Покажи.

Орися глянула на Ірину.

— А що ти шукаєш?

Ірина не відповіла. Вона вже знала, що саме.

* * *

До Орисі вони так і не доїхали з першого разу.

На виїзді із селища вона раптом пригальмувала біля магазину, увімкнула аварійку й сказала:

— Я одну людину згадала.

Галина навіть не повернула голови.

— Ні.

— Я ще не сказала кого.

— Мені байдуже.

— А мені ні. Ірі теж буде не байдуже.

Ірина сиділа позаду, тримаючи на колінах альбом. Після Люби їй хотілося рівно двох речей: тиші й кави. З Орисею обидві були малоймовірні.

— Кого? — спитала вона.

— Пані Настю з Кліводина.

— Яку Настю?

— Вона продана.

Галина нарешті обернулася.

— Орисю.

— Що? Ти думаєш, ви з Ірою єдині на всю область?

Слово різонуло. Не «дитина, яку колись продали», а коротке «продана» — ніби це не подія з минулого, а характеристика людини.

— Ти її знаєш? — спитала Ірина.

— Знаю її невістку. А саму пані Настю бачила кілька разів. Років п’ять тому в клубі була зустріч про старі родинні звичаї, вона тоді сама розказувала.

— Усім?

— Не всім. Спочатку сказала, що нічого не пам’ятає. Потім дві години всіх виправляла.

Галина вже хитала головою.

— Не треба тягати нас по селах.

— А що треба? Ще одну ніч сидіти й дивитися на телефон?

Ірина торкнулася кишені. Другий телефон був там. Нерухомі 11:29 вона відчувала майже фізично, хоча екран не бачила.

— Вона точно погодиться? — спитала.

Орися взяла свій телефон.

— Зараз дізнаємося.

— Тітко.

— Що?

— Не кажи їй про Марту.

Орися подивилася в дзеркало.

— Я не зовсім дурна.

Галина тихо сказала:

— Питання спірне.

— О. Заговорила.

Вони чекали біля магазину хвилин десять. Орися дзвонила спершу невістці, потім комусь іще, потім сказала людині на тому кінці: «Та ні, не журналісти, свої», що Ірині не сподобалося ще більше.

Нарешті вона поклала телефон.