Глава 7. Продані

Мати зібрала валізу, ніби вони їхали на два тижні.

— Навіщо тобі три светри?

— Холодно.

— Ми на одну ніч.

— А якщо затримаємося?

— Чому ми маємо затриматися?

— Я не знаю.

— Тоді навіщо брати речі для ситуації, якої ти не знаєш?

Галина застебнула валізу.

— Бо потім ти в мене попросиш светр.

Ірина сперечатися не стала. Андрій привіз їх на вокзал. Хотів їхати теж, але наступного дня мав переговори, які переносив уже двічі. Ірина сама сказала залишитися. Потім сама ж образилася, що він не наполягав утретє. Вона розуміла всю безглуздість цього ще в машині. Від цього не ставало легше.

— Я приїду, якщо буде треба, — сказав Андрій біля вагона.

— Не буде.

— Звідки знаєш?

— Бо твоя мама правильно виховала тебе працювати.

— Моя мама вважає, що я маю їхати.

— От бачиш.

Він обійняв її. Довше, ніж зазвичай.

— Напиши, як сядете.

— Добре.

— І не ходи сама ні по яких хатах.

— Мені тридцять п’ять.

— Уже чув.

Він поцілував її. Галина стояла за два метри й удавала, що читає номер вагона.

* * *

У купе їхали ще двоє. Чоловік років п’ятдесяти з невеликим рюкзаком і жінка, яка одразу перевдягнулася в спортивний костюм, поклала телефон під подушку й сказала, що прокидається від кожного шереху. За десять хвилин вона вже хропіла. Ірина лежала на верхній полиці. Мати — внизу. Поїзд смикався на стиках. За вікном не було видно нічого, крім власного відображення.

— Ти спиш? — тихо спитала Ірина.

— Ні.

— Розкажи.

Мати мовчала. Чоловік на сусідній нижній полиці перегорнув сторінку книги. Ірина спустилася. Вони вийшли в коридор. Біля вікна було холодніше. Галина загорнула халат щільніше.

— Мене звали Ліда.

Ірина подивилася на неї.

— Ліда?

— Лідія.

— Скільки?

— Не знаю. Днів десять.

— А потім Галина.

— Так.

— Теж через вікно?

Мати кивнула.

— Твою бабусю?

— Ні. Іншу жінку. Маму Марії Петрівни.

Ірина сперлася спиною об стіну вагона.

— Тобто одна сім’я купувала нас двічі.

— Виходить.

— Ти знала все це, коли робила зі мною?

— Не все.

— Достатньо.

— У тебе була температура.

— У дванадцятиденного немовляти буває температура, мамо.

— Я знаю.

— Зараз знаєш.

Галина подивилася у темне вікно.

— Моя мама до мене народила двох хлопчиків.

Ірина не знала цього.

— Що?

— Обидва померли маленькими.

— У мене були дядьки?

— Формально.

— І ти ніколи…

— Вони померли до мого народження.

— Як їх звали?

— Один прожив три дні. Другий трохи більше місяця.

— Імена?

— Петро і Михайло.

Ірина дивилася на матір. У сорок, п’ятдесят, шістдесят років люди продовжували виявлятися кімнатами, у які їхні діти ніколи не заходили.

— Тому бабуся продала тебе.

— Так.

— І гроші віддала?

— Так.

— У церкву?

— Так казала.

— А ім’я Лідія?

— Ніколи більше не вживала.

— Ніхто?

— Ніхто.

— І нічого не сталося.

Галина опустила погляд.

— Одного разу.

Ірина одразу випросталася.

— Що?

— Мені було двадцять два.

— Що сталося?

— Я почула.

— Що?

Мати довго мовчала. Поїзд хитнувся. У сусідньому вагоні грюкнули двері.

— Хтось покликав мене Лідою.

Кінчики пальців закололо, ніби Ірина занадто довго тримала руки на холоді.

— Де?

— У мами вдома. Я вийшла ввечері по воду. Колодязь був тоді надворі.