Глава 6. Те, чого вона не знає

Наступного ранку Ірина принесла на роботу коробку з-під взуття. Катя побачила її й одразу спитала:

— Звільняєшся?

— Чому?

— У кіно люди завжди приходять із коробкою, коли звільняються.

— Там зазвичай кактус і фотографія сім’ї.

— У тебе кактуса нема.

— Саме тому я ще працюю.

Катя відчинила коробку.

— А це що?

— Не чіпай.

Усередині лежали блокнот, зарядний пристрій, флешка, старий диктофон Андрія й маленький конверт.

— Ти шпигун?

— Так.

— Я завжди підозрювала.

Катя пішла до свого столу. Ірина дістала конверт. Увечері вони з Андрієм придумали тест. Насправді придумав Андрій. Ірина спершу назвала його ідіотським. Потім погодилася. На аркуші всередині вона написала одну історію.

Їй було одинадцять.

Бабуся мала маленьку порцелянову собачку — білу, з коричневим вухом. Стояла на полиці в кухні. Ірина збила її м’ячем. Собачка впала й розбилася навпіл. Замість того щоб зізнатися, Ірина загорнула уламки в газету, винесла надвір і закопала під старою грушею. Бабуся шукала собачку кілька місяців. Підозрювала Орисю. Потім Галину.

Один раз навіть сусідську дівчинку, яка заходила по малину. Ірина ніколи не сказала правду. Ні матері. Ні Андрію. Нікому. Учора вона вперше розповіла Андрію тільки половину:

— Є одна річ із дитинства, якої ніхто не знає.

Що саме — не сказала. Написала на папері при ньому, склала, заклеїла конверт. Тепер конверт лежав у коробці. Якщо жінка справді якимось чином знала все про Ірину — вона знатиме й це. Якщо ні… Ірина не знала, що саме «якщо ні». Але їй потрібна була хоч одна межа.

* * *

Об одинадцятій на об’єкт приїхала Олена-реставраторка. Ірина теж поїхала. У машині двічі повторила собі, що їде через роботу, а не шукати жінку з власним обличчям. На сходовій площадці вже стояла драбина. Біля стіни працювали двоє людей у респіраторах. Олена махнула їй рукою.

— Іди сюди.

У прямокутнику зондажу стало видно значно більше.

— Дивись.

Олена піднесла лампу майже впритул до стіни. При бічному світлі поверхня стала нерівною: дрібні тріщини, подряпини, переходи між шарами.

— Тут щонайменше п’ять ремонтів, — сказала вона. — А от це вже цікаве.

Вона показала тонким інструментом.

З-під пізньої фарби виходила охриста площина. По ній ішла темно-зелена рамка, а всередині — червоно-сіра прожилка.

— Під мармур? — спитала Ірина.

Олена глянула на неї й усміхнулася.

— А ти ще пам’ятаєш.

— Я не встигла все забути.

— Штучний мармур. Схоже на нього. Треба ще розкривати.

Вадим підійшов іззаду.

— Якщо замовник дізнається, що ви знайшли ще щось старе, він мене вб’є.

— Тебе не шкода, — сказала Олена.

— Дякую.

— А стіну шкода.

Ірина провела поглядом по невеликій відкритій ділянці. Учора її мали закрити. Якби та жінка не приїхала сюди першою.

— До речі, — сказала Олена, — правильне рішення було.

Ірина повернулася.

— Яке?

— Не закривати.

— Так.

— Вадим сказав, ти його мало не за руку схопила.

Вадим засміявся.

— Не мало.

Ірина глянула на нього.

— Що?

Він показав на власне зап’ястя.

— Ви мене реально схопили й сказали: «Дай один день».

— Я?

— Знов починається?

Олена перевела погляд між ними.

— Що починається?

— Нічого, — сказала Ірина.

Телефон задзвонив. Соломія.

— Привіт.

— Ти на об’єкті?

Ірина глянула на стіну.

— Так.

— Добре. Я теж.

— Де?

— Внизу.

Через хвилину Соломія піднялася сходами. Ірина не бачила її років шість. На фотографіях та виглядала майже так само, але наживо стала коротше стригтися й носила великі круглі окуляри.

— Не дивись так, — сказала Соломія. — Я постаріла.

— Ти змінила окуляри.

— Це дипломатична відповідь.

Вони обійнялися. Трохи незграбно.

Колись обіймалися інакше.

— Я привезла тобі матеріали, — сказала Соломія. — І раз уже ти тут, покажи, через що вчора влаштувала революцію.