Глава 5. Не відповідати

Андрій скопіював відео з камери на ноутбук, потім на флешку, потім завантажив у хмару. Ірина спостерігала за цим із кухні.

— Ще можеш нотаріуса викликати.

— Смійся.

— Я не сміюся.

Він перевірив, чи відкривається другий файл.

19:06.

Жінка у світлому пальті виходить із ліфта.

19:13.

Ірина виходить із того самого ліфта. Андрій зупинив обидва кадри.

— Сім хвилин.

— Я вмію віднімати.

— Учора у дворі вона була раніше за тебе?

— Я не знаю. Я нікуди не йшла, куди вона могла прийти.

— На роботу — раніше. До мене — раніше. Додому — раніше.

— Дякую, мені стало набагато спокійніше.

Він закрив ноутбук.

— Записуй усе.

— Що саме?

— Час. Де її бачили. Що вона сказала. Хто бачив.

— Ти пропонуєш вести щоденник мого двійника?

— Я пропоную перестати покладатися на пам’ять.

Ірина взяла чашку. Чай давно охолов.

— Це ти зараз дуже невдало сформулював.

— Знаю.

Він дістав телефон.

— Я знайшов невролога.

Ірина повільно поставила чашку.

— Андрію.

— Нормального.

— Я не сумніваюся.

— Не психіатра.

— Це мало мене переконати?

— Іро, ти бачила людину зі своїм обличчям ще до того, як її почали бачити інші.

— Камера теж потребує невролога?

— Камера — ні. Ти — можливо.

Вона подивилася на нього.

— Дуже ніжно.

— Я старався.

Ірина хотіла відмовитися. Потім згадала двір. Тридцять метрів. Ніч. Світло ліхтаря. Мокрий сніг. Можливо, мозок справді доробив обличчя. Тільки Вадим розмовляв із тією жінкою. Андрій тримав її за руку. На кухонній чашці залишилася помада. І все одно Ірина сказала:

— Добре.

* * *

Лікар виявився молодшим, ніж Ірина уявляла після Андрієвого «нормального невролога»: без сивини, без професорського вигляду. На дверях було написано: Ковальчук Максим Сергійович.

Він привітався, попросив сісти й перші хвилин п’ять поводився так, наче Ірина розповідала про звичайне запаморочення.

Він слухав спокійно, не поспішав із висновками й час від часу ставив короткі уточнювальні питання. Саме цього Ірина й боялася менше, ніж співчутливого виразу обличчя.

— Головний біль перед епізодом був?

— Ні.

— Спала нормально?

— Не дуже. Але й раніше бувало.

— Алкоголь?

— За вечерею келих вина.

— Інші речовини?

— Ні.

— Втрата часу? Провали в пам’яті?

— Ні.

— Вам хтось розповідав про ваші дії, яких ви не пам’ятаєте?

Ірина вже відкрила рот.

— Так.

Він підняв очі від монітора.

— Опишіть.

— Але там є нюанс.

— Який?

— У той самий час мене бачили інші люди в іншому місці.

Ковальчук перестав друкувати.

— Добре. До цього повернемося.

Він провів звичайний неврологічний огляд. Очі. Пальці. Коліна. Координація. Попросив пройти по прямій, торкнутися носа із заплющеними очима, стежити за ручкою. Ірина почувалася трохи ображеною власним організмом. Усе працювало бездоганно.

— Тепер про жінку, — сказав він. — Ви бачите її як себе в дзеркалі чи як іншу людину?

— Як іншу.

— Вона повторює ваші рухи?

— Ні.

— Ви коли-небудь відчували, що перебуваєте не у своєму тілі?

— Ні.

— Що одночасно перебуваєте у двох місцях?

— Ні.

— Дивилися на себе ніби з її позиції?

— Ні.

Він кивнув.

— Є група явищ, які називають автоскопічними. Людина може бачити власне тіло або двійника в зовнішньому просторі. Є різні варіанти. При деяких змінюється навіть відчуття, звідки саме людина дивиться на світ.

— Я вже читала.

— Даремно.

— Чому?

— Бо після другої години ночі інтернет діагностує або пухлину, або паразитів.

Ірина вперше за ранок усміхнулася.