Глава 4. Сім хвилин

— Покажи.

Андрій простягнув телефон. Вони сиділи в маленькій кав’ярні біля його офісу. Ірина сама запропонувала зустрітися не вдома. Їй чомусь не хотілося зараз заходити у квартиру. На екрані була фотографія парковки.

— Це що?

— Я сфотографував машину поруч. Вона мене підперла.

— Я не про машину.

— Іншого нема.

— Ти не сфотографував мене?

— Чому я мав фотографувати дружину?

Логічно. Ірина віддала телефон. Андрій не торкався кави.

— Розкажи ще раз.

— Я вже тричі розповів.

— Четвертий.

Він потер очі.

— Я вийшов. Ти стоїш біля машини.

— Де саме?

— З боку водія.

— Що на мені?

— Твоє пальто.

— Сумка?

Він замислився.

— Ні.

Ірина глянула на нього. На камері вранці сумки теж не було.

— Волосся?

— Розпущене.

— Я майже ніколи не ходжу взимку з розпущеним.

— Я знаю.

— І тебе це не здивувало?

— Ні.

— Чому?

Андрій подивився на неї.

— Бо це була ти.

Вона нічого не сказала.

— Іро, я не побачив схожу жінку. Я не подумав: о, яка схожа на мою дружину. Я підійшов і сказав: «Ти чого тут?»

— І вона?

— Сказала: «Хотіла тебе побачити».

Ірина відвела очі. На сусідньому столику дзенькнула чашка. Вона здригнулася. Андрій помітив.

— Може, поїдемо в поліцію?

— І що скажемо?

— Що якась жінка переслідує тебе.

— У моєму пальті.

— Так.

— З моїм обличчям.

— Не обов’язково з цього починати.

Ірина глянула на нього. Він усміхнувся одним кутом рота. Вона не змогла.

— Ти сказав, вона взяла тебе за руку.

— Так.

— Яку?

— Праву.

— Як?

— Іро...

— Покажи.

Андрій простягнув руку через стіл. Ірина поклала свою зверху.

— Так?

— Ні.

Він перевернув долоню.

— Отак.

Їхні пальці переплелися. Ірина завмерла. Саме так вона брала його за руку. Не часто. Коли нервувала. Великим пальцем двічі проводила по його кісточці.

— Вона так робила?

Андрій подивився на їхні руки.

— Так.

Ірина відпустила.

— Може, ти не пам’ятаєш, але це не унікальна техніка.

— Я не кажу, що унікальна.

— Тоді не дивись на мене так.

— Як?

— Наче ти вже теж почав вірити.

— Я сьогодні розмовляв із тобою.

— Не зі мною.

— От саме це я й намагаюся зрозуміти.

Вона відсунула чашку.

— О котрій?

— 17:38 приблизно.

Ірина відкрила календар. Знайшла зустріч. 17:00–18:00. Відкрила робочий чат. О 17:41 вона відправила Каті файл. О 17:43 Сергій відповів.

— У мене є п’ятеро людей, які підтвердять, що о 17:38 я була в офісі.

Андрій мовчав.

— Скажи щось.

— Я не знаю що.

— Це вперше за дванадцять років.

Він не засміявся.

* * *

Галина відчинила після другого дзвінка. Побачила їх обох.

— Що сталося?

Ірина пройшла всередину.

— Тепер ти розповідаєш усе.

— Про що?

— Мене сьогодні бачили в трьох місцях, де мене не було.

Мати зачинила двері.

— Хто?

— Охоронець. Людина на об’єкті. Андрій.

Галина подивилася на зятя.

— Ти бачив?

— Так.

— Обличчя?

— Так.

— Говорив?

— Так.

Галина повільно сіла на пуф. Ірина стояла перед нею.

— Досить.