Глава 3. Ти вже була

Вранці Ірина запізнилася на роботу на одинадцять хвилин. Нічого надзвичайного. Надзвичайним було те, що охоронець на першому поверсі сказав:

— Ви ж уже піднімалися.

Ірина зупинилася біля турнікета.

— Куди?

Микола Степанович відірвався від монітора. Йому було років шістдесят. Він працював у будівлі довше, ніж компанія Ірини її орендувала, і ставився до всіх працівників як до квартирантів, які рано чи пізно з’їдуть.

— Нагору.

— Коли?

— Та тільки що.

— Я тільки прийшла.

Він подивився на неї, потім на скляні двері за спиною.

— Значить, переплутав.

Ірина приклала картку. Турнікет пискнув.

— З ким?

— Що?

— З ким переплутали?

— Та я ж не паспорт перевіряю.

Він уже повернувся до екрана.

Ірина зробила два кроки.

— Миколо Степановичу.

— Ну?

— Я була в цьому пальті?

Він глянув на світле пальто.

— Наче в цьому.

— Волосся?

— Що волосся?

— Зібране?

Тепер він подивився уважніше.

— Розпущене було.

Ірина мовчала.

— А що?

— Нічого.

Вона пішла до ліфта. На четвертому поверсі зупинилася перед дзеркалом і поправила хвіст. Волосся було зібране. Звісно, зібране.

* * *

— Ти чого не сказала, що зондаж залишаємо?

Катя наздогнала її ще до кабінету.

— Який зондаж?

— На Подолі.

— Катю, дев’ята ранку.

— Саме тому питаю зараз, бо бригада вже стоїть.

Ірина поклала сумку на стіл.

— Я нічого не казала.

— Вадим сказав, ти вранці подзвонила.

— Вадиму?

— Ну.

— Я не дзвонила Вадиму.

Катя знизала плечима.

— Значить, він не так зрозумів.

— Що саме?

— Щоб шматок стіни біля сходів не закривали.

Ірина відкрила пошту. Проєкт був невеликий, але нервовий: прибутковий будинок початку минулого століття, який власник хотів перетворити на офіси. Після десятиліть ремонтів усередині майже нічого не виглядало історичним — гіпсокартон, підвісна стеля, кабель-канали, дешеві двері. Минулого тижня під час очищення стіни біля старих сходів реставраторка зробила кілька пробних розкриттів.

Під бежевою фарбою знайшовся зелений шар, під ним — ще один і фрагмент червоного орнаменту. Замовник не був у захваті. Кожна історична знахідка означала час, експертизу й гроші. Ірина теж не була в захваті. Принаймні мала не бути.

— Вони вже його закривають? — спитала вона.

— Мали сьогодні.

— Скинь фото.

Катя переслала. На екрані з’явилася стіна з прямокутним розкриттям. Нічого ефектного: сантиметрів сорок завширшки, нерівні краї, кілька шарів фарби.

Ірина збільшила фото. Під сіро-бежевим ремонтом ішов тонкий охристий шар, потім зелений; нижче проступала частина червоної лінії.

Колись вона могла хвилин двадцять стояти біля такого шматка й дивитися, як будівля по роках відкривається в одному квадраті.

— Не закривати, — сказала вона.

Катя засміялася.

— То Вадим усе правильно зрозумів.

Ірина підняла голову.

— Я кажу зараз.

— А ти йому що сказала?

— Нічого.

— Іро, я кави ще не пила. Давай після десятої такі розмови.

Катя пішла. Ірина взяла телефон. У вихідних — жодного дзвінка Вадиму. Вхідних — теж. Вона набрала його.

— Добрий ранок.

— О, — сказав Вадим. — Що, знов передумали?

— Коли ми говорили?

— Щойно.

— Конкретніше.

— Хвилин двадцять тому.

Ірина подивилася на годинник.

9:17.

— Про що?

— Про стіну.

— Якими словами я сказала?

Вадим замовк.

— Ірино Володимирівно, все нормально?

— Все. Просто нагадайте.

— Ви сказали не чіпати розкриття, поки Олена не приїде. Бо там може бути первісний шар.

Ірина повільно сіла.

— Я телефонувала?