Глава 2. Дванадцять днів

Ірина дивилася на матір. У коридорі було задушливо тепло. Вона ще не встигла зняти другий черевик, і від цього вся розмова здавалася особливо безглуздою: одна нога в шкарпетці, друга взута, Андрій стоїть біля дверей у светрі, мати тримає стару ложку так, ніби це доказ у кримінальній справі.

— Добре, — сказала Ірина. — Давай ще раз.

— Що?

— Повільніше.

Галина відвела очі.

— Тебе спочатку назвали Мартою.

— Хто?

— Ми.

— Хто — ми?

— Я. Твій батько. Бабуся.

— А потім?

— Потім змінили.

Ірина почекала. Мати мовчала.

— Дуже змістовна сімейна історія.

— Іро...

— Ні, серйозно. Чудова. Мене тридцять п’ять років звати Ірина, сьогодні у дворі якась жінка з моїм обличчям називає мене Мартою, а ти кажеш: «А, так, до речі, дванадцять днів це було твоє ім’я».

Галина різко підняла голову.

— З яким обличчям?

Ірина тільки тепер зрозуміла, що не сказала головного. Андрій, схоже, теж.

— Вона була схожа на Іру, — обережно промовив він.

— Не схожа.

Мати дивилася на доньку.

— Що значить «не схожа»?

— Значить, я спочатку подумала, що бачу себе.

З обличчя Галини зійшов колір; навіть губи зблідли.

— Мамо?

Галина поставила ложку на тумбу.

— Вона щось іще казала?

— Марта. Двічі.

— Більше нічого?

— Ні.

— Ти до неї підходила?

— А що я мала робити?

— Я питаю.

— Побігла за нею. Вона зникла за аркою.

Галина стиснула губи.

— Ти з глузду з’їхала?

— О, прекрасно. Нарешті нормальна реакція.

— Не смішно.

— Мені теж.

Андрій присунув стілець від стіни.

— Може, всі сядемо?

Ніхто не сів. Галина взяла ложку й пішла на кухню. Ірина рушила за нею.

— Мамо.

— Зараз.

— Ні. Не зараз. Зараз ти розповідаєш.

Галина відкрила кран і підставила ложку під воду.

— Що ти робиш?

— Мию.

— Ти її десять хвилин тому руками брала.

— І що?

— Нічого. Чому вона раптом потребує стерилізації?

Мати вимкнула воду.

— Бо стара.

— Вона була стара й до того, як я винесла її у двір.

Андрій зупинився у дверях кухні.

— Галю Миколаївно, краще справді розкажіть. Бо зараз воно виглядає гірше, ніж, можливо, є.

— Нічого там немає.

— Тоді тим більше.

Галина витерла ложку рушником довше, ніж було потрібно, поклала на стіл і сіла.

— Ти народилася в Чернівцях.

— Це я знаю.

— Ми тоді ще не переїхали.

— Теж знаю.

— Після пологового я поїхала до мами. Батько працював, приїжджав на вихідні.

Ірина сіла навпроти. Мати говорила неохоче, але вже говорила.

— Ти була маленька. Два сімсот.

— Це не так мало.

— Для мене було мало. Ти погано їла. Майже не спала.

— Новонароджені якраз сплять.

— Ти — ні.

Галина провела пальцем по краю столу.

— У мене молока майже не було. Суміш тоді діставали як могли. Ти то їла, то не їла, плакала. Одного вечора стала якась зовсім млява. Я злякалася.

— І?

— І нічого. Вранці лікар сказав, що все нормально.

— А бабуся вирішила, що ні.

Мати глянула на неї.

— Ти її знаєш.

— Знала.

— Вона тоді була іншою.

— В якому сенсі?

— Молодшою. Сильнішою. І дуже...

Галина пошукала слово.

— Переконаною.

Ірина мало не усміхнулася. Це було найм’якше визначення характеру бабусі, яке вона чула.

— У чому?

— У всьому.

— Мамо.

— Вона сказала, що дитину треба перепродати.

Андрій кашлянув. Ірина повернулася до нього.