Глава 1. Ложка

Повідомлення від матері прийшло, коли Ірина стояла на світлофорі біля метро й намагалася не дивитися на годинник.

Купи сметану. І нічого більше не бери, я все зробила.

За ним одразу друге:

І не запізнюйся.

Ірина усміхнулася й набрала:

Я вже запізнилася.

Мати прочитала, але не відповіла.

У цьому теж була певна система.

До будинку Ірина дісталася за двадцять хвилин. Сметану купила в магазинчику на першому поверсі, хоча могла не купувати: у Галини Миколаївни сметана завжди була. Як і запас цукру, гречки, свічок, батарейок, пакетів для сміття і ліків від температури, термін придатності яких вона перевіряла першого числа кожного місяця.

— Нарешті, — сказала мати замість привітання.

— І тобі добрий вечір.

— Роззувайся. Андрій уже прийшов.

— Зрадник.

— Він прийшов вчасно.

Ірина простягнула пакет зі сметаною. Мати зазирнула всередину.

— А якої жирності?

— Мамо.

— Я просто питаю.

З кухні долинув сміх Андрія. Ірина скинула пальто, повісила його на той самий гачок, яким користувалася ще в університеті, й пішла на голос. На столі було більше їжі, ніж могли з’їсти четверо дорослих. Мати приготувала кутю, вареники з картоплею, запечену рибу, голубці й салат, який у їхній родині все життя називали просто «буряк», хоча крім буряка там були чорнослив, горіхи й часник.

Андрій сидів біля вікна й різав хліб.

— Твоя мама вже двічі казала, що я неправильно ріжу.

— Бо ти неправильно ріжеш, — відгукнулася Галина з коридору.

— Бачиш?

— Треба було слухатися.

Він підвівся, поцілував Ірину в щоку й забрав у неї телефон.

— Ні.

— Що — ні?

— На півтори години.

— Віддай.

— Ти обіцяла.

— Я нічого не обіцяла.

— Саме тому я й забираю без переговорів.

Вона простягнула руку. Андрій підняв телефон над головою. Цей прийом дратував її вже років вісім. Перші два роки чомусь смішив.

— Андрію.

— Іро.

— Я серйозно.

— Я теж.

Він поклав телефон на холодильник. Ірина подивилася на нього, потім на холодильник.

— Добре. Коли твоя мама приїде, я заберу в неї окуляри.

— Це вже низько.

— Мені подобається напрямок, — сказала жінка, що з’явилася у дверях кухні.

Ірина не одразу її впізнала.

— Тітко Орисю?

— Нє, сантехнік.

Орися розвела руки. Вона майже не змінилася відтоді, як Ірина бачила її востаннє, хоча минуло років п’ять: маленька, суха, з коротко підстриженим сивим волоссям і великими бурштиновими сережками, які хиталися навіть тоді, коли вона стояла нерухомо. Ірина обійняла її.

— А ти звідки?

— Потягом.

— Я мала на увазі…

— З Чернівців, звідки ж. Привезла вашій матері пів хати, тепер вона три дні вирішує, що викинути, а що залишити дітям після своєї смерті.

— Орися!

— Що? Ти сама так сказала.

— Я сказала: перебрати речі.

— А звучало саме так.

Андрій посунув для Орисі стілець. Тепер Ірина помітила біля балконних дверей дві картонні коробки. На верхній чорним маркером було написано: КУХНЯ. МАМИНЕ. Бабусин будинок продали восени. Ірина знала, що мати не хотіла їхати розбирати речі, й не питала чому. Після смерті бабусі минуло вже чотири роки, але в родині навчилися обходити деякі теми так само природно, як стілець, поставлений посеред кімнати.

— Це звідти? — спитала вона.

— Частина, — сказала Орися. — Там ще сервант треба було бачити. Твоя мама хотіла забрати.

— Я не хотіла.

— Ти пів години біля нього стояла.

— Бо думала.

— От. Хотіла й думала, як пояснити.

— Я живу у двокімнатній квартирі. Куди мені сервант?

— На місце піаніно.

Галина різко поставила миску на стіл. Ложка в ній дзенькнула об край.

— Досить уже про той сервант.

Орися підморгнула Ірині й сіла. Піаніно продали, коли Ірина навчалася в десятому класі. Вона давно про нього не згадувала. Вечеря почалася хвилин через десять. Мати ще двічі вставала: по хліб, який уже стояв на столі, й по серветки, які теж стояли на столі. Андрій допоміг розкласти вареники. Орися розповідала, як їхала в одному купе з чоловіком, котрий хропів «у дві тональності», а потім з’ясувалося, що він учитель музики.

Ірина слухала впіввуха. Телефон на холодильнику засвітився.

Вона побачила лише початок повідомлення:

Соломія К.: Іро, я говорила з ними сьогодні. Якщо ти…

Ірина відвела погляд. Андрій, звісно, помітив.

— Хто така Соломія? — спитала Орися.

— Ніхто, — сказала Ірина.

— Жінка, яка вже два місяці намагається повернути Іру до архітектури, — сказав Андрій.

— Я нікуди не ділася з архітектури.

— Ти керуєш бюджетами людей, які наймають архітекторів.

— І?

— Нічого.

— От і добре.

Мати поклала перед Іриною ще один вареник.

— Зі Львова знову пишуть?

— Мамо, давайте сьогодні без цього.

— Я нічого не сказала.

— Ти вже сказала.

— Я спитала.

— Це різні речі тільки у твоїй голові.

Орися перевела погляд з однієї на іншу.

— А що у Львові?

— Майстерня реставрації, — відповів Андрій.

— Андрію.

— Мовчу.

— Її викладач колишній порекомендував, — додала мати.

— Ви чудово мовчите вдвох.

— А ти не хочеш? — спитала Орися.

Ірина взяла склянку води.

— Я працюю.

— То я бачу. Телефон аж на холодильник довелося покласти.

Андрій засміявся. Ірина штовхнула його коліном під столом. Він не перестав. Насправді лист зі Львова вона відкривала шість разів. Навіть почала відповідати.

Дякую за пропозицію. Мені дуже…

На цьому все й закінчилося. Їй було тридцять п’ять років, у неї була нормальна робота, нормальна зарплата, квартира в кредит, чоловік, якого вона любила, хоча останнім часом вони частіше говорили про доставку води й рахунки, ніж про щось інше. Починати в тридцять п’ять те, від чого відмовилася у двадцять два, здавалося їй радше поганою математикою, ніж сміливістю.