Артем із Мартою зайшли до класу. Вони ще навіть не встигли сісти, як біля вікна почулися знайомі голоси.
— Та ну, не може бути! — вигукнув Денис.
Марта повернула голову.
— Ой…
Рома підвівся з-за парти.
— Артем? Ти серйозно? А Марта з тобою?
Влад усміхнувся, дивлячись на їхні переплетені пальці.
— Я, здається, щось пропустив. Ви тепер разом?
Артем спокійно відсунув стілець для Марти.
— А ти як думаєш?
— О-о-о! — засміявся Денис. — Громов, ти що, закохався?
— Денисе, тобі на уроках нудно, чи що? — відповів Артем.
Марта тихенько засміялася.
Рома підійшов ближче.
— Марто, привіт! Давно не бачилися.
— Привіт, хлопці.
Влад глянув на Артема.
— А ти чого такий щасливий сьогодні?
— Бо ранок хороший.
— Ага, особливо коли поруч Марта, — підколов Денис.
Артем обійняв дівчину за плечі.
— Заздріть мовчки.
— Та ми вже зрозуміли! — зареготав Рома.
Марта почервоніла.
— Артеме, ну перестань…
Він нахилився до її вуха:
— Ну ти чого, красуне? Я ж нічого такого не сказав.
І тут пролунав дзвінок.
— Усе, закохані, сідайте! — вигукнув Влад.
А Марта зрозуміла: у новій школі спокійного життя точно не буде. 😂❤️
Артем сидів поруч із Мартою, коли до них знову підійшли Денис, Рома та Влад.
— М-м-м, Громов, — протягнув Денис. — А ти, я бачу, зовсім змінився.
Артем підняв очі.
— Чого почалося?
— Та нічого. Просто раніше ти був зовсім іншим, — засміявся Рома.
Марта здивовано подивилася на хлопців.
— А чого ви його Громовим називаєте?
Влад усміхнувся.
— Та це його кличка така. У нас він Громов.
— Ага, — додав Денис. — Спробуй його інакше назвати, ще й образиться.
— Дуже смішно, — пробурмотів Артем.
Марта повернулася до нього.
— А як тебе насправді звати?
— Артем. Прізвище в мене зовсім інше.
— То чому Громов?
— Довга історія, маленька.
— Я не маленька!
— Для мене — маленька, — усміхнувся він.
Альбіна, яка сиділа за сусідньою партою, втрутилася в розмову:
— А мене, до речі, звати Альбіна. Я вже думала, що ви ніколи не познайомитеся нормально.
Марта привітно усміхнулася.
— Дуже приємно.
Потім вона знову подивилася на Дениса, Рому та Влада.
— Знаєте, ви раніше зовсім не такі були.
— У сенсі? — запитав Рома.
— Ну… ви були серйозніші. А зараз постійно жартуєте.
Артем засміявся.
— Марто, ти просто ще не бачила їх у повній компанії.
— А тебе бачила? — хитро запитала вона.
— Мене ти вже добре знаєш.
Денис ледь не впав зі стільця від сміху.
— Оце так! Наш Артем пропав!
— Денисе, ще слово — і підеш знайомитися з коридором, — спокійно відповів Артем.
Марта прикрила обличчя долонями.
— Господи, з ким я зв'язалася…
Артем нахилився до неї й тихо прошепотів:
— З найкращим хлопцем у цій школі.
— Сам себе похвалив?
— А хто ж іще?
Усі засміялися.
Але Марта помітила, що Денис і Влад переглянулися. Схоже, вони знали про Артема набагато більше, ніж розповідали.
І їй дуже захотілося дізнатися, яким він був раніше.
Марта ще кілька секунд дивилася на Дениса, Рому та Влада. Їхні жарти не здавалися їй образливими, але в їхніх поглядах було щось таке, чого вона поки не могла зрозуміти. Вони ніби згадували якогось іншого Артема — не того хлопця, який щоранку зустрічав її біля будинку, цілував у щоку, жартував і турботливо запитував, чи вона поснідала.
— А що? — нарешті запитала Марта. — У нього було якесь бурхливе минуле?
Денис усміхнувся й уже відкрив рот, але Артем випередив його:
— Навіть не починай.
— Та я ж нічого не сказав! — підняв руки Денис.
— От і продовжуй нічого не говорити.
Рома засміявся, а Влад лише похитав головою.
Марта повернулася до Артема. Він виглядав спокійним, проте вона помітила, як на мить змінився його вираз обличчя. Його пальці трохи міцніше стиснули ручку. Здавалося, розмова про минуле йому зовсім не подобалася.
— Артеме, — тихо покликала вона.
— М?
— Усе добре?
Він подивився на неї й одразу пом'якшав.
— Так, маленька. Не хвилюйся.
Саме тоді до їхньої парти підійшла Настя. Вона почула останні слова розмови й подивилася спочатку на Марту, потім на Артема.
— Марто, ти тільки не бери близько до серця всі їхні розповіді, — сказала вона, присуваючи стілець. — Хлопці люблять згадувати старе й перебільшувати.
— Та я вже помітила, — усміхнулася Марта.
Настя нахилилася трохи ближче й промовила вже тихіше:
— Знаєш, іноді краще не намагатися дізнатися про людину абсолютно все. Особливо про те, якою вона була колись. Артем зараз зовсім інший. І, повір мені, він дуже змінився.
Марта замислилася. Їй справді було цікаво, що приховувалося за цією дивною кличкою «Громов», чому хлопці так дивилися на нього й чому Артем не хотів продовжувати розмову. Але вона не хотіла перетворювати їхні стосунки на нескінченне розслідування.
— Настю, я й не збираюся влаштовувати допит, — відповіла вона. — Просто хочу знати, що з ним усе добре.
Настя лагідно усміхнулася.
— Ось саме. Не треба тобі дізнаватися, яким він був раніше. То вже минуле. Правда, Артемчику?
Артем підняв голову й подивився на неї.
— Правда, Настю.
— От і чудово. А тепер, будь ласка, перестаньте влаштовувати тут сімейну раду. У нас зараз урок.
— Чула, Марто? — Артем повернувся до дівчини. — Навіть Настя на моєму боці.
— Я ще не вирішила, на чиєму я боці, — засміялася вона.
— Зрадниця.
Він легенько торкнувся її долоні під партою. Марта переплела їхні пальці й на мить забула про всі запитання.
Проте слова Насті залишилися в її голові.
«Він зараз зовсім інший».
А що, як колись Артем був зовсім не таким добрим і турботливим? Що, як він мав причини змінитися? Марта не хотіла вигадувати страшні історії, але людське минуле не зникає лише тому, що про нього мовчать.