Марта прокинулася від сонячного проміння, яке пробивалося крізь штори.
Кілька секунд вона лежала нерухомо, дивлячись на стелю.
Потім згадала.
Вона вдома.
У власному домі, у власній кімнаті.
— Ну що ж, Марто, — пробурмотіла вона, сідаючи на ліжку. — Починаємо нову сторінку.
На підлозі ще стояли дві коробки з речами. Одна була підписана «Книги», інша — «Мої дрібнички». Марта взялася розбирати їх, розставляючи книжки на полиці, фотографії на столі й маленькі декоративні свічки біля ліжка.
На стіні вона повісила кілька світлин із Софією та Вікторією.
Окремо поставила фотографію із зимового балу.
Вона була в блакитній сукні, а поруч стояв Артем. Обоє усміхалися.
Марта затримала погляд на фотографії.
— Гарний вечір був, — тихо сказала вона.
Телефон завібрував.
**Артем ❤️:** Доброго ранку, сусідко! Як тобі перша ніч у новому домі?
**Марта:** Доброго ранку! Добре. Тільки ще трохи безлад.
**Артем ❤️:** Можу прийти допомогти.
**Марта:** Ти вмієш розбирати коробки?
**Артем ❤️:** Ні, але можу професійно подавати тобі речі.
**Марта:** Оце помічник! 😂
**Артем ❤️:** Зате з поцілунками в мене все добре.
Марта засміялася й відклала телефон.
***
Ближче до обіду у двері подзвонили.
— Хто там? — гукнула Марта, виходячи з кімнати.
— Відкривай, це служба доставки гарного настрою!
Вона відчинила двері й побачила Софію та Вікторію.
— Дівчата!
Софія одразу обійняла її.
— Ну що, покажеш нам свої нові хороми?
— Заходьте, тільки не лякайтеся коробок.
Вікторія зняла куртку й озирнулася.
— Ого! А тут уже пахне новим життям і романтикою.
— Вікторіє, ти можеш хоча б п'ять хвилин нічого не вигадувати?
— Ні. Це не входить у мої здібності.
Дівчата пройшли до кімнати.
Софія роздивлялася фотографії, а Вікторія вже встигла відкрити одну з коробок.
— Так, що тут у нас? Книжки, блокноти, косметика… О! А це що?
Вона витягнула маленьку коробочку.
— Віко, поклади!
— А що? Я просто перевіряю, чи немає там обручки від Артема!
— ВІКТОРІЄ!
Софія почала сміятися.
— Бачу, тепер у нас буде багато цікавих новин.
Марта закрила обличчя долонями.
— Ви неможливі!
***
Тим часом Данило сидів у своїй кімнаті й гортав стрічку Instagram.
Раптом йому трапилася публікація Марти.
Фотографія засніженої дороги.
Підпис: «Нова дорога — новий шлях».
Він перечитав слова двічі.
Потім помітив коментарі Софії та інших знайомих.
Данило відкрив фотографію й довго дивився на неї.
— Новий шлях, значить, — тихо промовив він.
До кімнати без стуку зайшов Максим.
— Громове, ти живий?
— Ні, привид.
— Дуже смішно. Чого сидиш із таким обличчям, наче тобі оцінку за контрольну поставили?
Данило показав йому телефон.
Максим глянув на фотографію.
— А, Марта. Гарний підпис.
— Угу.
— І що? Напишеш їй?
— Ні.
— Оце вже прогрес. Раніше ти б десять повідомлень надіслав.
Данило кинув у нього подушкою.
— Відчепися.
Максим спіймав подушку й усміхнувся.
— Слухай, може, тобі теж час почати свій новий шлях?
Данило нічого не відповів.
Він знову подивився на фотографію, а потім заблокував телефон.
***
Увечері Марта нарешті розібрала більшість речей.
Вона сиділа на ліжку, коли отримала повідомлення.
**Артем ❤️:** Я вже вдома. Хотів запитати, чи ти не проти прогулятися завтра?
**Марта:** Не проти. Куди підемо?
**Артем ❤️:** Секрет. Але обіцяю, буде гарно.
**Марта:** Тепер мені цікаво.
**Артем ❤️:** Тоді до завтра, моя хороша.
Марта поклала телефон біля подушки й усміхнулася.
За вікном тихо падав сніг.
Вона більше не жила в будинку Громових. У неї була власна кімната, нові плани й люди, які хотіли бути поруч.
Але десь у її серці все ще залишалися спогади про Данила.
І вона поки не знала, чи зможе колись згадувати їх без болю.