Перше кохання

Розділ 21. Новий дім — нові почуття

Ранок після зимового балу видався незвично тихим. За вікном повільно падав сніг, а Марта сиділа на ліжку, тримаючи телефон у руках.

Вона перечитувала повідомлення від Артема й усміхалася.

Артем: Доброго ранку, красуне. Як спалося після вчорашнього вечора?

Марта: Доброго ранку. Добре, тільки трохи втомилася.

Артем: Тоді сьогодні тобі потрібен відпочинок. І, можливо, гарячий шоколад?

Марта: Ти вже знаєш, чим мене підкупити.

Артем: Я швидко вчуся. 😉

Марта засміялася й відклала телефон.

Але в голові крутилися слова батьків Данила. Вона мала повернутися до свого дому. Це було добре, вона розуміла. Та їй хотілося розповісти про це Артемові особисто.

Наступного дня в школі Марта прийшла трохи раніше. У коридорі було майже порожньо. Вона зняла куртку, поправила волосся й побачила Артема біля вікна.

— Привіт! — він усміхнувся, помітивши її.

— Привіт.

— Ну що, як моя дівчина сьогодні?

Марта почервоніла.

— Твоя дівчина? Якось незвично звучить.

— Можу повторити ще раз, щоб звикла.

— Навіть не думай! — засміялася вона.

Артем підійшов ближче й узяв її за руку.

— Щось хотіла мені розповісти?

Марта кивнула.

— Так. Учора після балу батьки Данила поговорили зі мною. Вони сказали, що хочуть, аби я повернулася до свого дому.

Усмішка Артема трохи змінилася.

— Ти засмутилася?

— Ні, зовсім ні. Вони дуже добре до мене ставляться. Просто я звикла жити в них, і тепер усе буде по-іншому. Але вони пообіцяли допомагати мені. І ще я залишаюся в цій школі до кінця навчального року.

— А потім?

— Потім переведуть до школи ближче до мого дому.

Артем уважно вислухав її.

— Знаєш, це добре, Марто. У тебе буде власний простір, свій дім. І це зовсім не означає, що ти втратиш людей, які тобі дорогі.

— Я теж так думаю, — тихо відповіла вона.

— А де саме твій дім?

Марта назвала йому місце.

Артем раптом усміхнувся.

— Та ти жартуєш!

— Що?

— Це ж зовсім недалеко від мене!

— Справді?

— Авжеж! Я теж коло твого дому живу. Можна сказати, ми майже сусіди.

Марта здивовано подивилася на нього.

— І ти раніше не казав?

— А ти раніше не розповідала, де живеш. От і вся таємниця, — він засміявся. — Тепер у мене буде чудова нагода проводжати тебе додому.

— А якщо я не захочу?

— Тоді доведеться дуже чемно попросити.

— Ой, Артеме!

Він засміявся й обережно обійняв її.

— Я радий, що ти мені все розповіла. І хочу, щоб ти знала: я не збираюся зникати з твого життя через переїзд.

Марта притулилася до нього.

— Дякую. Мені це важливо.

У цей момент коридором пройшли Софія та Вікторія.

— Ооо! — протягнула Софія, побачивши їх. — А ось і наша закохана парочка!

— Софіє, почни день без коментарів, — усміхнулася Марта.

— Не можу. Це сильніше за мене!

Вікторія поправила свої дві світлі гульки й додала:

— Я пропоную святкувати! У нас тепер майже сусіди. Це ж готовий сюжет для романтичної комедії!

— Вікторіє! — засміявся Артем.

— Що? Я вже бачу назву: «Любов через паркан»!

Усі розсміялися.

Та за кілька метрів від них стояв Данило Громов. Він чув останні слова й бачив, як Артем тримає Марту за руку.

Його погляд затримався на їхніх переплетених пальцях.

— Що, знову дивишся? — тихо запитав Максим, який підійшов до нього.

— Нічого я не дивлюся.

— Ага. А я тоді балерина.

Данило закотив очі.

— Максиме, відчепися.

— Просто кажу: якщо вона щаслива з Артемом, не заважай їй.

— Я знаю.

Він кинув ще один погляд на Марту, а потім розвернувся й пішов до класу.

Марта помітила його, але цього разу не покликала.

Вона хотіла почати новий етап свого життя. І, можливо, тепер у неї справді з'явився шанс бути щасливою.

Але попереду чекало ще багато змін…

Ооо, тут можна зробити цікаву сцену! 😍 Данило дізнається не від Марти, а випадково від власних батьків. І його зачепить те, що вона скоро поїде з їхнього дому, а він навіть не знає, чи зможе бачити її так часто, як раніше.

Увечері Данило повернувся додому пізніше, ніж зазвичай. Він кинув ключі від машини на тумбочку, зняв куртку й попрямував на кухню.

Мама стояла біля плити, а тато переглядав щось у телефоні.

— О, наш мандрівник повернувся, — усміхнулася мама. — Вечеряти будеш?

— Якщо там щось нормальне, то так.

— Дуже смішно, Громове, — відповіла вона.

Данило відкрив холодильник і дістав пляшку води.

— До речі, як там Марта? — запитав тато.

Данило на мить завмер.

— А що з нею?

— Завтра плануємо допомогти їй перевезти речі додому. Вона вже потроху збирається.

— Завтра? — перепитав Данило.

Мама обернулася.

— Так. Ми ж тобі казали, що вона повернеться до свого дому.

— Казали, але я думав, що не так швидко.

Він відкрутив кришку пляшки й зробив ковток.

— Вона сама цього хоче? — запитав він уже тихіше.

— Так, синку. Це її дім. Їй потрібно поступово повертатися до звичного життя, — пояснила мама. — Але ми й надалі будемо поруч.

Данило кивнув.

— Ясно.

Він хотів піти, але мама додала:

— До речі, сьогодні Марта розповіла Артемові про переїзд. Уявляєш, вони виявилися майже сусідами!

Данило повільно повернув голову.

— Що?

— Артем живе зовсім неподалік від її дому. Схоже, тепер вони зможуть частіше бачитися.

На кухні запала тиша.

— Ну, чудово, — промовив Данило, намагаючись усміхнутися. — Прямо казка.

Тато підняв очі від телефону.

— Даниле, тільки не починай.

— А я що? Я нічого не кажу.

— Твій вираз обличчя говорить за тебе, — зауважила мама.

Данило поставив пляшку на стіл.

— Я просто не знав, що вони вже настільки близькі.

— Вона має право будувати стосунки з тим, хто робить її щасливою, — спокійно сказала мама.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше