Ранок після зимового балу видався незвично тихим. За вікном повільно падав сніг, а Марта сиділа на ліжку, тримаючи телефон у руках.
Вона перечитувала повідомлення від Артема й усміхалася.
Артем: Доброго ранку, красуне. Як спалося після вчорашнього вечора?
Марта: Доброго ранку. Добре, тільки трохи втомилася.
Артем: Тоді сьогодні тобі потрібен відпочинок. І, можливо, гарячий шоколад?
Марта: Ти вже знаєш, чим мене підкупити.
Артем: Я швидко вчуся. 😉
Марта засміялася й відклала телефон.
Але в голові крутилися слова батьків Данила. Вона мала повернутися до свого дому. Це було добре, вона розуміла. Та їй хотілося розповісти про це Артемові особисто.
Наступного дня в школі Марта прийшла трохи раніше. У коридорі було майже порожньо. Вона зняла куртку, поправила волосся й побачила Артема біля вікна.
— Привіт! — він усміхнувся, помітивши її.
— Привіт.
— Ну що, як моя дівчина сьогодні?
Марта почервоніла.
— Твоя дівчина? Якось незвично звучить.
— Можу повторити ще раз, щоб звикла.
— Навіть не думай! — засміялася вона.
Артем підійшов ближче й узяв її за руку.
— Щось хотіла мені розповісти?
Марта кивнула.
— Так. Учора після балу батьки Данила поговорили зі мною. Вони сказали, що хочуть, аби я повернулася до свого дому.
Усмішка Артема трохи змінилася.
— Ти засмутилася?
— Ні, зовсім ні. Вони дуже добре до мене ставляться. Просто я звикла жити в них, і тепер усе буде по-іншому. Але вони пообіцяли допомагати мені. І ще я залишаюся в цій школі до кінця навчального року.
— А потім?
— Потім переведуть до школи ближче до мого дому.
Артем уважно вислухав її.
— Знаєш, це добре, Марто. У тебе буде власний простір, свій дім. І це зовсім не означає, що ти втратиш людей, які тобі дорогі.
— Я теж так думаю, — тихо відповіла вона.
— А де саме твій дім?
Марта назвала йому місце.
Артем раптом усміхнувся.
— Та ти жартуєш!
— Що?
— Це ж зовсім недалеко від мене!
— Справді?
— Авжеж! Я теж коло твого дому живу. Можна сказати, ми майже сусіди.
Марта здивовано подивилася на нього.
— І ти раніше не казав?
— А ти раніше не розповідала, де живеш. От і вся таємниця, — він засміявся. — Тепер у мене буде чудова нагода проводжати тебе додому.
— А якщо я не захочу?
— Тоді доведеться дуже чемно попросити.
— Ой, Артеме!
Він засміявся й обережно обійняв її.
— Я радий, що ти мені все розповіла. І хочу, щоб ти знала: я не збираюся зникати з твого життя через переїзд.
Марта притулилася до нього.
— Дякую. Мені це важливо.
У цей момент коридором пройшли Софія та Вікторія.
— Ооо! — протягнула Софія, побачивши їх. — А ось і наша закохана парочка!
— Софіє, почни день без коментарів, — усміхнулася Марта.
— Не можу. Це сильніше за мене!
Вікторія поправила свої дві світлі гульки й додала:
— Я пропоную святкувати! У нас тепер майже сусіди. Це ж готовий сюжет для романтичної комедії!
— Вікторіє! — засміявся Артем.
— Що? Я вже бачу назву: «Любов через паркан»!
Усі розсміялися.
Та за кілька метрів від них стояв Данило Громов. Він чув останні слова й бачив, як Артем тримає Марту за руку.
Його погляд затримався на їхніх переплетених пальцях.
— Що, знову дивишся? — тихо запитав Максим, який підійшов до нього.
— Нічого я не дивлюся.
— Ага. А я тоді балерина.
Данило закотив очі.
— Максиме, відчепися.
— Просто кажу: якщо вона щаслива з Артемом, не заважай їй.
— Я знаю.
Він кинув ще один погляд на Марту, а потім розвернувся й пішов до класу.
Марта помітила його, але цього разу не покликала.
Вона хотіла почати новий етап свого життя. І, можливо, тепер у неї справді з'явився шанс бути щасливою.
Але попереду чекало ще багато змін…
Ооо, тут можна зробити цікаву сцену! 😍 Данило дізнається не від Марти, а випадково від власних батьків. І його зачепить те, що вона скоро поїде з їхнього дому, а він навіть не знає, чи зможе бачити її так часто, як раніше.
Увечері Данило повернувся додому пізніше, ніж зазвичай. Він кинув ключі від машини на тумбочку, зняв куртку й попрямував на кухню.
Мама стояла біля плити, а тато переглядав щось у телефоні.
— О, наш мандрівник повернувся, — усміхнулася мама. — Вечеряти будеш?
— Якщо там щось нормальне, то так.
— Дуже смішно, Громове, — відповіла вона.
Данило відкрив холодильник і дістав пляшку води.
— До речі, як там Марта? — запитав тато.
Данило на мить завмер.
— А що з нею?
— Завтра плануємо допомогти їй перевезти речі додому. Вона вже потроху збирається.
— Завтра? — перепитав Данило.
Мама обернулася.
— Так. Ми ж тобі казали, що вона повернеться до свого дому.
— Казали, але я думав, що не так швидко.
Він відкрутив кришку пляшки й зробив ковток.
— Вона сама цього хоче? — запитав він уже тихіше.
— Так, синку. Це її дім. Їй потрібно поступово повертатися до звичного життя, — пояснила мама. — Але ми й надалі будемо поруч.
Данило кивнув.
— Ясно.
Він хотів піти, але мама додала:
— До речі, сьогодні Марта розповіла Артемові про переїзд. Уявляєш, вони виявилися майже сусідами!
Данило повільно повернув голову.
— Що?
— Артем живе зовсім неподалік від її дому. Схоже, тепер вони зможуть частіше бачитися.
На кухні запала тиша.
— Ну, чудово, — промовив Данило, намагаючись усміхнутися. — Прямо казка.
Тато підняв очі від телефону.
— Даниле, тільки не починай.
— А я що? Я нічого не кажу.
— Твій вираз обличчя говорить за тебе, — зауважила мама.
Данило поставив пляшку на стіл.
— Я просто не знав, що вони вже настільки близькі.
— Вона має право будувати стосунки з тим, хто робить її щасливою, — спокійно сказала мама.