Марта
Останній день перед зимовими канікулами.
За вікном падав сніг, прикрашаючи шкільне подвір'я білою ковдрою. На вікнах мерехтіли гірлянди, у коридорах стояли маленькі ялинки, а з актової зали долинала святкова музика.
Сьогодні мав відбутися зимовий бал.
Я стояла перед дзеркалом у своїй кімнаті й поправляла сукню.
На мені була довга блакитна сукня з відкритими плечима, ніжною талією та легкою спідницею, яка красиво спадала до підлоги. Волосся я залишила розпущеним, а кілька пасом заколола срібними шпильками.
— Марто! Ти готова? — почулося з коридору.
Це була мама Данила.
— Уже йду!
Вона зайшла до кімнати й на мить завмерла.
— Боже, яка ти красуня!
— Дякую.
— Сьогодні ти маєш насолодитися вечором. Не думай ні про кого іншого.
Я усміхнулася.
— Постараюся.
Вона обійняла мене.
— І ще одне. Ми з татом хотіли з тобою поговорити після балу.
Я трохи насторожилася.
— Щось сталося?
— Ні, люба. Просто є важлива новина.
Вона поцілувала мене в чоло й вийшла.
Я подивилася на себе в дзеркало ще раз.
Що ж вони хотіли сказати?
Шкільний бал
Актова зала була неймовірною.
Велика ялинка сяяла біля сцени, стіни прикрашали срібні й блакитні гірлянди, а зі стелі звисали паперові сніжинки.
Біля входу мене зустріла Софія.
На ній була чорна святкова сукня, а волосся було красиво вкладене.
— Марто! Ти просто неймовірна!
— А ти подивися на себе!
— Ми сьогодні справжні королеви!
Поруч з'явилася Вікторія Білавка. На голові в неї були маленькі святкові котячі вушка, а її новорічний костюм із блискучими деталями одразу привертав увагу.
— Дівчата, увага! Сьогодні я відповідаю за святковий настрій!
— А хто відповідає за твою скромність? — засміялася Софія.
— Вона пішла на канікули раніше за всіх!
Ми засміялися.
Раптом до зали зайшов Максим із величезним букетом рожевих троянд.
— Софіє!
Вона обернулася.
— Максиме, що ти знову вигадав?
Він підійшов і простягнув їй квіти.
— Для найкрасивішої дівчини цього вечора.
Софія прикрила рот долонею.
— Ти неймовірний!
— Знаю. Але можеш повторити.
Вона засміялася й обійняла його.
— Дякую, коханий.
Вікторія зробила вигляд, що витирає сльозу.
— Я більше не можу! Мені потрібен романтичний відпочинок!
Данило
Я стояв біля сцени в чорному костюмі й дивився на Марту.
Блакитна сукня.
Її усмішка.
Те, як вона поправляла волосся, коли хвилювалася.
Я пам'ятав кожну дрібницю.
Максим підійшов до мене.
— Ну що, Громове? Втратив дар мови?
— Замовкни.
— Вона справді прекрасна.
— Я бачу.
— Тільки не забудь, що сьогодні не можна все зіпсувати.
Я глибоко вдихнув.
— Знаю.
Я хотів запросити її на танець, але помітив, як до неї підійшов Артем.
Він щось сказав, і Марта усміхнулася.
Я відвернувся.
Цього вечора я не збирався влаштовувати сцен.
Якщо вона обере Артема — я повинен буду це прийняти.
Марта
Вечір розпочався з виступів.
Максим і Софія вийшли на сцену як ведучі.
— Доброго вечора всім! — голосно промовив Максим. — Сьогодні ми зібралися, щоб відсвяткувати останній шкільний день перед зимовими канікулами!
— І нехай цей вечір подарує кожному незабутні спогади! — додала Софія.
Після кількох виступів оголосили мій номер.
Я вийшла на сцену.
Мікрофон трохи холодив долоні.
Музика почалася.
Я заспівала нову пісню — про зиму, мрії, прощання з минулим і надію на новий початок.
Коли закінчила, зал вибухнув оплесками.
Я побачила Софію, яка плескала найголосніше, Вікторію, що махала мені обома руками, Артема з теплою усмішкою.
І Данила.
Він стояв біля сцени й дивився тільки на мене.
Після виступу до мене підійшов Артем.
— Ти була неймовірною.
— Дякую.
— Можна тебе запросити на танець?
Я кивнула.
— Можна.
Він простягнув руку, і ми вийшли на середину зали.
Музика була повільною. Артем обережно поклав руку мені на талію.
— Марто, я хочу сьогодні дещо сказати.
— Слухаю.
Він трохи хвилювався.
— Я давно хотів це зробити. І, мабуть, уже немає сенсу приховувати.
Я подивилася йому в очі.
— Артеме…
— Ти мені подобаєшся. Ні, навіть більше. Я закохався в тебе. Не в ту дівчину, яка сумує через Данила, а в тебе справжню. З твоїми жартами, характером, упертістю і твоїми мріями.
Я відчула, як щоки стали гарячими.
— Я не хочу бути для тебе заміною комусь. І не хочу, щоб ти погоджувалася через те, що я завжди поруч. Просто хочу знати, чи є в мене шанс.
Я мовчала кілька секунд.
Я думала про його доброту, про наші розмови, про те, як він підтримував мене в найважчі моменти.
І раптом зрозуміла, що поруч із ним мені спокійно.
— Так, Артеме, — тихо відповіла я. — Я хочу спробувати бути з тобою.
Він усміхнувся так щиро, що моє серце затремтіло.
— Ти серйозно?
— Абсолютно.
Він обережно обійняв мене, а потім нахилився й поцілував.
Це був ніжний поцілунок.
Без гучних обіцянок.
Без красивих слів.
Просто початок чогось нового.
Але я не помітила, що Данило бачив усе від початку до кінця.
Данило
Я стояв біля ялинки й дивився на них.
Марта погодилася.
Вона поцілувала Артема.
Мені хотілося підійти, щось сказати, зупинити цей момент.
Але я згадав її слова:
«Я не приз».
Я відвернувся.
Максим підійшов і поклав руку мені на плече.
— Тримайся, брате.
— Усе нормально.
— Не бреши хоча б мені.
Я сумно всміхнувся.
— Вона має право бути щасливою.
Максим кивнув.
— Так. І ти теж колись будеш.
Я подивився на Марту ще раз.
Вона сміялася поруч з Артемом.
І хоча мені було боляче, я вперше не захотів забирати в неї цю усмішку.