Перше кохання

Розділ 20. Останній танець перед прощанням

 

Марта

Останній день перед зимовими канікулами.

За вікном падав сніг, прикрашаючи шкільне подвір'я білою ковдрою. На вікнах мерехтіли гірлянди, у коридорах стояли маленькі ялинки, а з актової зали долинала святкова музика.

Сьогодні мав відбутися зимовий бал.

Я стояла перед дзеркалом у своїй кімнаті й поправляла сукню.

На мені була довга блакитна сукня з відкритими плечима, ніжною талією та легкою спідницею, яка красиво спадала до підлоги. Волосся я залишила розпущеним, а кілька пасом заколола срібними шпильками.

— Марто! Ти готова? — почулося з коридору.

Це була мама Данила.

— Уже йду!

Вона зайшла до кімнати й на мить завмерла.

— Боже, яка ти красуня!

— Дякую.

— Сьогодні ти маєш насолодитися вечором. Не думай ні про кого іншого.

Я усміхнулася.

— Постараюся.

Вона обійняла мене.

— І ще одне. Ми з татом хотіли з тобою поговорити після балу.

Я трохи насторожилася.

— Щось сталося?

— Ні, люба. Просто є важлива новина.

Вона поцілувала мене в чоло й вийшла.

Я подивилася на себе в дзеркало ще раз.

Що ж вони хотіли сказати?

Шкільний бал

Актова зала була неймовірною.

Велика ялинка сяяла біля сцени, стіни прикрашали срібні й блакитні гірлянди, а зі стелі звисали паперові сніжинки.

Біля входу мене зустріла Софія.

На ній була чорна святкова сукня, а волосся було красиво вкладене.

— Марто! Ти просто неймовірна!

— А ти подивися на себе!

— Ми сьогодні справжні королеви!

Поруч з'явилася Вікторія Білавка. На голові в неї були маленькі святкові котячі вушка, а її новорічний костюм із блискучими деталями одразу привертав увагу.

— Дівчата, увага! Сьогодні я відповідаю за святковий настрій!

— А хто відповідає за твою скромність? — засміялася Софія.

— Вона пішла на канікули раніше за всіх!

Ми засміялися.

Раптом до зали зайшов Максим із величезним букетом рожевих троянд.

— Софіє!

Вона обернулася.

— Максиме, що ти знову вигадав?

Він підійшов і простягнув їй квіти.

— Для найкрасивішої дівчини цього вечора.

Софія прикрила рот долонею.

— Ти неймовірний!

— Знаю. Але можеш повторити.

Вона засміялася й обійняла його.

— Дякую, коханий.

Вікторія зробила вигляд, що витирає сльозу.

— Я більше не можу! Мені потрібен романтичний відпочинок!

Данило

Я стояв біля сцени в чорному костюмі й дивився на Марту.

Блакитна сукня.

Її усмішка.

Те, як вона поправляла волосся, коли хвилювалася.

Я пам'ятав кожну дрібницю.

Максим підійшов до мене.

— Ну що, Громове? Втратив дар мови?

— Замовкни.

— Вона справді прекрасна.

— Я бачу.

— Тільки не забудь, що сьогодні не можна все зіпсувати.

Я глибоко вдихнув.

— Знаю.

Я хотів запросити її на танець, але помітив, як до неї підійшов Артем.

Він щось сказав, і Марта усміхнулася.

Я відвернувся.

Цього вечора я не збирався влаштовувати сцен.

Якщо вона обере Артема — я повинен буду це прийняти.

Марта

Вечір розпочався з виступів.

Максим і Софія вийшли на сцену як ведучі.

— Доброго вечора всім! — голосно промовив Максим. — Сьогодні ми зібралися, щоб відсвяткувати останній шкільний день перед зимовими канікулами!

— І нехай цей вечір подарує кожному незабутні спогади! — додала Софія.

Після кількох виступів оголосили мій номер.

Я вийшла на сцену.

Мікрофон трохи холодив долоні.

Музика почалася.

Я заспівала нову пісню — про зиму, мрії, прощання з минулим і надію на новий початок.

Коли закінчила, зал вибухнув оплесками.

Я побачила Софію, яка плескала найголосніше, Вікторію, що махала мені обома руками, Артема з теплою усмішкою.

І Данила.

Він стояв біля сцени й дивився тільки на мене.

Після виступу до мене підійшов Артем.

— Ти була неймовірною.

— Дякую.

— Можна тебе запросити на танець?

Я кивнула.

— Можна.

Він простягнув руку, і ми вийшли на середину зали.

Музика була повільною. Артем обережно поклав руку мені на талію.

— Марто, я хочу сьогодні дещо сказати.

— Слухаю.

Він трохи хвилювався.

— Я давно хотів це зробити. І, мабуть, уже немає сенсу приховувати.

Я подивилася йому в очі.

— Артеме…

— Ти мені подобаєшся. Ні, навіть більше. Я закохався в тебе. Не в ту дівчину, яка сумує через Данила, а в тебе справжню. З твоїми жартами, характером, упертістю і твоїми мріями.

Я відчула, як щоки стали гарячими.

— Я не хочу бути для тебе заміною комусь. І не хочу, щоб ти погоджувалася через те, що я завжди поруч. Просто хочу знати, чи є в мене шанс.

Я мовчала кілька секунд.

Я думала про його доброту, про наші розмови, про те, як він підтримував мене в найважчі моменти.

І раптом зрозуміла, що поруч із ним мені спокійно.

— Так, Артеме, — тихо відповіла я. — Я хочу спробувати бути з тобою.

Він усміхнувся так щиро, що моє серце затремтіло.

— Ти серйозно?

— Абсолютно.

Він обережно обійняв мене, а потім нахилився й поцілував.

Це був ніжний поцілунок.

Без гучних обіцянок.

Без красивих слів.

Просто початок чогось нового.

Але я не помітила, що Данило бачив усе від початку до кінця.

Данило

Я стояв біля ялинки й дивився на них.

Марта погодилася.

Вона поцілувала Артема.

Мені хотілося підійти, щось сказати, зупинити цей момент.

Але я згадав її слова:

«Я не приз».

Я відвернувся.

Максим підійшов і поклав руку мені на плече.

— Тримайся, брате.

— Усе нормально.

— Не бреши хоча б мені.

Я сумно всміхнувся.

— Вона має право бути щасливою.

Максим кивнув.

— Так. І ти теж колись будеш.

Я подивився на Марту ще раз.

Вона сміялася поруч з Артемом.

І хоча мені було боляче, я вперше не захотів забирати в неї цю усмішку.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше