Марта
Понеділок почався несподівано добре.
Я навіть встигла випити каву, не спізнитися на автобус і прийти до школи раніше за Софію. Щоправда, ця радість тривала недовго.
— Мартусю! — почула я за спиною.
Обернулася й побачила Вікторію Білавку.
Вона була новенькою в нашій компанії, але вже встигла з усіма познайомитися. Довге світле волосся було зібране у дві маленькі гульки, а чорна куртка й високі шкарпетки доповнювали її незвичайний стиль.
— Привіт, Віко!
— Ти чого сама? Де твоя Софія?
— Думаю, зі своїм Максимом.
— О-о-о! — Вікторія хитро всміхнулася. — У нас тепер усе романтично. Скоро, мабуть, весілля!
— Не поспішай. Вони ще навіть піцу разом не доїли.
Ми засміялися.
Біля входу до школи стояли Максим і Софія. Він тримав її за руку, а вона щось весело розповідала, активно жестикулюючи.
— Дивись, голубки, — прошепотіла Вікторія.
— Не заважай їм, — усміхнулася я.
— Та я тільки подивлюся!
Ми підійшли ближче.
— Доброго ранку, закохані! — привіталася я.
Максим одразу повернувся.
— О, нарешті! А ми вже думали, що ти сьогодні не прийдеш.
— А ти чого такий задоволений?
— Бо в мене чудовий настрій.
Софія почервоніла й легенько штовхнула його ліктем.
— Максиме, не починай.
— Я ще навіть не починав, кохана.
Вікторія приклала руку до грудей.
— Господи, яка солодка парочка. Мені вже потрібен інсулін!
Ми всі розсміялися.
Але я помітила, що трохи далі стояв Данило.
Він дивився в наш бік.
І чомусь саме його погляд змусив мою усмішку повільно зникнути.
На великій перерві Максим раптом зник.
— Де твій принц? — запитала я Софію.
— Не знаю. Сказав, що має одну справу.
— Може, пішов купувати тобі замок?
— Марто!
Я засміялася, але тут двері класу відчинилися.
На порозі з'явився Максим.
У руках він тримав букет ніжних рожевих троянд.
— Софіє, можна тебе на хвилинку?
Вона здивовано підняла голову.
— А що сталося?
— Нічого страшного. Просто підійди.
Максим підійшов до неї й простягнув квіти.
— Це тобі.
Софія завмерла.
— Максиме… Ти серйозно?
— Ні, це для директора. Звичайно, серйозно!
— Дурнику!
Вона прийняла букет і обійняла його.
— Дякую. Вони дуже красиві.
— Не красивіші за тебе.
— Ой, усе! — вигукнула Вікторія. — Я зараз розплачусь!
— Ти ж казала, що тобі потрібен інсулін, — нагадала я.
— Тепер мені потрібні серветки!
Ми сміялися, а Софія притискала квіти до грудей.
Я дивилася на неї й щиро раділа.
Вона заслуговувала на такі моменти.
— Софіє, — сказала я, підходячи ближче, — я по-доброму тобі заздрю.
— Чому?
— Бо в тебе є людина, яка не соромиться показувати, що ти для неї важлива. І дарує квіти просто так.
Софія взяла мене за руку.
— Марто, ти теж заслуговуєш на таке.
Я усміхнулася.
— Знаю.
Але голос трохи здригнувся.
Я швидко відвернулася, щоб ніхто не помітив моїх очей.
Тільки Данило помітив.
Він стояв біля дверей класу й усе чув.
Його погляд затримався на моєму обличчі. Він побачив, як я опустила голову, як намагалася посміхнутися, хоча губи вже тремтіли.
Ще мить — і я могла заплакати.
Данило
Я ненавидів себе за те, що пам'ятав.
Пам'ятав, як Марта колись раділа навіть маленькій шоколадці від мене.
Як усміхалася, коли я приносив їй каву.
Як одного разу сказала, що їй не потрібні дорогі подарунки, бо найкращий подарунок — це коли я просто поруч.
А тепер вона дивилася на квіти Софії й говорила, що по-доброму їй заздрить.
І я знав чому.
Бо колись мав можливість зробити її щасливою.
Але сам усе зіпсував.
— Громове, ти чого тут застиг? — Максим підійшов до мене.
— Нічого.
Він простежив за моїм поглядом.
— Знову Марта?
— Максиме, не починай.
— Я нічого не кажу. Просто бачу, що ти ледь не розбився об власну гордість.
Я не відповів.
Марта вийшла з класу разом з Артемом.
Він щось тихо сказав їй, і вона нарешті трохи усміхнулася.
Мені це не сподобалося.
Але я не мав права забороняти їй усміхатися поруч з іншим.
Марта
— Ти сьогодні якась сумна, — сказав Артем, коли ми вийшли в коридор.
— Та ні. Просто задумалася.
— Через квіти?
Я здивовано подивилася на нього.
— Ти теж помітив?
— Марто, я не сліпий.
Він зупинився біля вікна.
— Послухай. Не потрібно вдавати, що тобі байдуже, якщо це не так.
Я опустила очі.
— Я рада за Софію. Правда. Просто іноді хочеться, щоб хтось так само дивився на мене.
Артем помовчав.
— А ти не думала, що хтось дивиться на тебе саме так, але ти цього не помічаєш?
Я підняла голову.
— Що ти маєш на увазі?
Він усміхнувся, але в його очах було щось серйозне.
— Нічого. Просто не забувай, що ти заслуговуєш на щастя. І не тільки тоді, коли комусь зручно бути поруч із тобою.
Я відчула, як до очей знову підступають сльози.
— Артеме…
— Не плач, добре? — він обережно торкнувся моєї руки. — Я не хочу, щоб ти знову ховала сльози в шкільному туалеті.
Я засміялася крізь сльози.
— Ти жахливо вмієш заспокоювати.
— Зате я можу купити тобі шоколадку.
— Оце вже краще.
Ми пішли до буфету.
Але я не знала, що Данило бачив нашу розмову.
І що його руки стиснулися в кулаки, коли Артем торкнувся моєї долоні.
Після останнього уроку Софія наздогнала мене біля гардероба.
— Марто, ми з Максимом і Вікторією йдемо трохи прогулятися. Ти з нами?
Я вже хотіла погодитися, але Артем підійшов із рюкзаком на плечі.
— Ми ж домовлялися про каву.
— Точно! — згадала я.
Софія усміхнулася.
— Тоді гарно вам провести час.
— І не забудь написати, як усе пройшло! — додала Вікторія.
— Віко!