Перше кохання

Розділ 19. Квіти, які нагадують про почуття

 

Марта

Понеділок почався несподівано добре.

Я навіть встигла випити каву, не спізнитися на автобус і прийти до школи раніше за Софію. Щоправда, ця радість тривала недовго.

— Мартусю! — почула я за спиною.

Обернулася й побачила Вікторію Білавку.

Вона була новенькою в нашій компанії, але вже встигла з усіма познайомитися. Довге світле волосся було зібране у дві маленькі гульки, а чорна куртка й високі шкарпетки доповнювали її незвичайний стиль.

— Привіт, Віко!

— Ти чого сама? Де твоя Софія?

— Думаю, зі своїм Максимом.

— О-о-о! — Вікторія хитро всміхнулася. — У нас тепер усе романтично. Скоро, мабуть, весілля!

— Не поспішай. Вони ще навіть піцу разом не доїли.

Ми засміялися.

Біля входу до школи стояли Максим і Софія. Він тримав її за руку, а вона щось весело розповідала, активно жестикулюючи.

— Дивись, голубки, — прошепотіла Вікторія.

— Не заважай їм, — усміхнулася я.

— Та я тільки подивлюся!

Ми підійшли ближче.

— Доброго ранку, закохані! — привіталася я.

Максим одразу повернувся.

— О, нарешті! А ми вже думали, що ти сьогодні не прийдеш.

— А ти чого такий задоволений?

— Бо в мене чудовий настрій.

Софія почервоніла й легенько штовхнула його ліктем.

— Максиме, не починай.

— Я ще навіть не починав, кохана.

Вікторія приклала руку до грудей.

— Господи, яка солодка парочка. Мені вже потрібен інсулін!

Ми всі розсміялися.

Але я помітила, що трохи далі стояв Данило.

Він дивився в наш бік.

І чомусь саме його погляд змусив мою усмішку повільно зникнути.

На великій перерві Максим раптом зник.

— Де твій принц? — запитала я Софію.

— Не знаю. Сказав, що має одну справу.

— Може, пішов купувати тобі замок?

— Марто!

Я засміялася, але тут двері класу відчинилися.

На порозі з'явився Максим.

У руках він тримав букет ніжних рожевих троянд.

— Софіє, можна тебе на хвилинку?

Вона здивовано підняла голову.

— А що сталося?

— Нічого страшного. Просто підійди.

Максим підійшов до неї й простягнув квіти.

— Це тобі.

Софія завмерла.

— Максиме… Ти серйозно?

— Ні, це для директора. Звичайно, серйозно!

— Дурнику!

Вона прийняла букет і обійняла його.

— Дякую. Вони дуже красиві.

— Не красивіші за тебе.

— Ой, усе! — вигукнула Вікторія. — Я зараз розплачусь!

— Ти ж казала, що тобі потрібен інсулін, — нагадала я.

— Тепер мені потрібні серветки!

Ми сміялися, а Софія притискала квіти до грудей.

Я дивилася на неї й щиро раділа.

Вона заслуговувала на такі моменти.

— Софіє, — сказала я, підходячи ближче, — я по-доброму тобі заздрю.

— Чому?

— Бо в тебе є людина, яка не соромиться показувати, що ти для неї важлива. І дарує квіти просто так.

Софія взяла мене за руку.

— Марто, ти теж заслуговуєш на таке.

Я усміхнулася.

— Знаю.

Але голос трохи здригнувся.

Я швидко відвернулася, щоб ніхто не помітив моїх очей.

Тільки Данило помітив.

Він стояв біля дверей класу й усе чув.

Його погляд затримався на моєму обличчі. Він побачив, як я опустила голову, як намагалася посміхнутися, хоча губи вже тремтіли.

Ще мить — і я могла заплакати.

Данило

Я ненавидів себе за те, що пам'ятав.

Пам'ятав, як Марта колись раділа навіть маленькій шоколадці від мене.

Як усміхалася, коли я приносив їй каву.

Як одного разу сказала, що їй не потрібні дорогі подарунки, бо найкращий подарунок — це коли я просто поруч.

А тепер вона дивилася на квіти Софії й говорила, що по-доброму їй заздрить.

І я знав чому.

Бо колись мав можливість зробити її щасливою.

Але сам усе зіпсував.

— Громове, ти чого тут застиг? — Максим підійшов до мене.

— Нічого.

Він простежив за моїм поглядом.

— Знову Марта?

— Максиме, не починай.

— Я нічого не кажу. Просто бачу, що ти ледь не розбився об власну гордість.

Я не відповів.

Марта вийшла з класу разом з Артемом.

Він щось тихо сказав їй, і вона нарешті трохи усміхнулася.

Мені це не сподобалося.

Але я не мав права забороняти їй усміхатися поруч з іншим.

Марта

— Ти сьогодні якась сумна, — сказав Артем, коли ми вийшли в коридор.

— Та ні. Просто задумалася.

— Через квіти?

Я здивовано подивилася на нього.

— Ти теж помітив?

— Марто, я не сліпий.

Він зупинився біля вікна.

— Послухай. Не потрібно вдавати, що тобі байдуже, якщо це не так.

Я опустила очі.

— Я рада за Софію. Правда. Просто іноді хочеться, щоб хтось так само дивився на мене.

Артем помовчав.

— А ти не думала, що хтось дивиться на тебе саме так, але ти цього не помічаєш?

Я підняла голову.

— Що ти маєш на увазі?

Він усміхнувся, але в його очах було щось серйозне.

— Нічого. Просто не забувай, що ти заслуговуєш на щастя. І не тільки тоді, коли комусь зручно бути поруч із тобою.

Я відчула, як до очей знову підступають сльози.

— Артеме…

— Не плач, добре? — він обережно торкнувся моєї руки. — Я не хочу, щоб ти знову ховала сльози в шкільному туалеті.

Я засміялася крізь сльози.

— Ти жахливо вмієш заспокоювати.

— Зате я можу купити тобі шоколадку.

— Оце вже краще.

Ми пішли до буфету.

Але я не знала, що Данило бачив нашу розмову.

І що його руки стиснулися в кулаки, коли Артем торкнувся моєї долоні.

Після останнього уроку Софія наздогнала мене біля гардероба.

— Марто, ми з Максимом і Вікторією йдемо трохи прогулятися. Ти з нами?

Я вже хотіла погодитися, але Артем підійшов із рюкзаком на плечі.

— Ми ж домовлялися про каву.

— Точно! — згадала я.

Софія усміхнулася.

— Тоді гарно вам провести час.

— І не забудь написати, як усе пройшло! — додала Вікторія.

— Віко!




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше