Перше кохання

Розділ 18. Останній шанс

 

Марта

Ранок почався з того, що я десять хвилин дивилася на телефон.

Повідомлення від Данила так і залишилося без відповіді.

«Я постараюся більше не бути причиною твоїх сліз».

Гарні слова. Дуже гарні. От тільки я вже навчилася не вірити словам, навіть якщо їх пише найгарніший хлопець у школі.

А особливо якщо цей хлопець — Данило Громов.

Я відклала телефон і натягнула ковдру на голову.

— Марто! Ти там жива? — почулося з-за дверей.

Я впізнала голос Софії.

— Ні. Передай усім, що я переїхала на Марс!

— Чудово! Тоді я забираю твої черевики!

Я миттю скинула ковдру.

— Тільки спробуй!

Двері відчинилися, і Софія зайшла до кімнати з широкою усмішкою.

— О, воскресла!

— Ти нестерпна.

— Зате щаслива.

Вона сіла на край ліжка й простягнула мені телефон.

— Дивись, що Максим написав.

На екрані було повідомлення:

«Доброго ранку, красуне. Сьогодні після уроків чекаю тебе біля старої липи. І ні, це не побачення. Це дуже важлива зустріч двох людей, які мають поїсти піцу».

Я засміялася.

— Дуже романтично.

— Він дурненький, але мій дурненький.

— Ого! Уже власність?

— Абсолютно!

Ми ще трохи посміялися, а потім Софія уважно подивилася на мене.

— А ти як?

Я зітхнула.

— Нормально.

— Марто…

— Софіє, я не хочу сьогодні говорити про Данила.

— Добре. Не будемо.

Вона обійняла мене за плечі.

Іноді найкраща підтримка — це коли тебе не змушують пояснювати те, про що боляче говорити.

У школі Данило вже стояв біля свого звичного місця.

Чорна куртка, дорогий годинник, скуйовджене волосся й та сама самовпевнена усмішка, від якої раніше в мене підкошувалися ноги.

Навколо нього зібралися дівчата.

Одна щось показувала на телефоні, інша сміялася з кожного його слова, а третя поправляла волосся, явно сподіваючись привернути його увагу.

Громов залишався Громовим.

— Марто! — гукнув Максим, помітивши нас.

— Привіт, зірко шкільної романтики, — усміхнулася я.

— Прошу без сарказму. Я тепер серйозний хлопець.

Софія пирснула.

— Ти? Серйозний?

— Кохання змінює людей.

— Тебе воно поки що не змінило, — відповіла вона й поцілувала його в щоку.

Максим задоволено всміхнувся.

Данило стояв трохи позаду. Його погляд на мить зустрівся з моїм.

Він хотів щось сказати, але я просто пройшла повз.

— Ого, брате, — тихо промовив Максим, коли ми відійшли. — Твоя принцеса навіть не подивилася в твій бік.

— Не називай її так.

— Нарешті запам'ятав.

Данило кинув на нього сердитий погляд.

— Максиме, відчепись.

— Та я ж допомагаю. Безкоштовно, між іншим.

Після третього уроку мене наздогнав Артем.

— Марто, зачекай.

Я обернулася.

— Щось сталося?

— Так. Директор шукає учасників для останнього шкільного концерту перед зимовими канікулами. Я подумав, що ти могла б виступити.

— Знову співати?

— А чому ні? У тебе чудовий голос.

Я задумалася.

Після маскараду мені здавалося, що я більше ніколи не вийду на сцену. Але, можливо, саме час довести собі, що я співаю не для Данила.

— Добре. Я подумаю.

— А ще… — Артем трохи зам'явся. — Я хотів запросити тебе на прогулянку в суботу.

— Удвох?

— Якщо ти не проти.

Я подивилася на нього. Артем був уважним, добрим і ніколи не змушував мене почуватися зайвою.

— Я не проти.

Він усміхнувся.

— Тоді домовилися.

І саме в цей момент за нашими спинами пролунав знайомий голос:

— Ви вже й суботу запланували?

Я заплющила очі.

Ну звісно.

Громов.

— А тебе забули запросити, — спокійно відповіла я.

Максим, який проходив повз, ледве не вдавився соком.

— Оце я розумію! Громове, тобі потрібна каска.

— Іди вже, — буркнув Данило.

Артем спокійно подивився на нього.

— Ми розмовляли, Даниле.

— Я бачу.

— Тоді не заважай.

Між хлопцями повисла напруга.

Я зітхнула.

— Ви обоє можете припинити? Я не приз.

І пішла до класу, залишивши їх стояти в коридорі.

Данило

Я дивився їй услід і відчував, як усередині все стискається.

Артем запросив її на побачення.

Точніше, на прогулянку. Але яка різниця?

Вона погодилася.

А мені навіть не відповідає на повідомлення.

— Не дивися так, — сказав Максим.

— Як?

— Наче зараз купиш школу й заборониш Артему до неї заходити.

— Я можу.

— Знаю. Тільки це не допоможе.

Я провів рукою по волоссю.

— Вона з ним щаслива?

Максим перестав усміхатися.

— Не знаю, Даниле. Але поруч із ним вона хоча б не плаче.

Ці слова вдарили сильніше, ніж я очікував.

Я дістав телефон, відкрив наш чат, але нічого не написав.

Уперше мені хотілося не просто повернути Марту.

Мені хотілося стати людиною, якій вона знову зможе довіряти.

І я не мав жодного уявлення, скільки часу на це знадобиться.

Увечері вдома я застав Марту на кухні.

Вона сиділа за столом із чашкою чаю та щось записувала в блокнот.

Мама готувала вечерю.

— Даниле, нарешті! — усміхнулася вона. — Мий руки, скоро вечерятимемо.

— Добре.

Я сів навпроти Марти.

Вона навіть не підняла очей.

— Як школа? — запитала мама.

— Нормально, — відповіла Марта.

— А концерт? Чула, Артем розповідав, що ти думаєш виступати.

Я підняв голову.

— Який концерт?

Марта нарешті подивилася на мене.

— Тобі обов'язково знати все, що я роблю?

— Просто запитав.

— Тоді просто слухай відповідь.

Мама поставила на стіл тарілку й уважно глянула на нас.

— Діти, давайте без сварок. Ми всі тут одна родина.

Марта опустила погляд.

А я зрозумів, що саме ці слова зараз для неї найскладніші.

Після вечері вона піднялася до своєї кімнати.

Я залишився на кухні.

— Сину, — тихо сказала мама. — Ти ж розумієш, що їй зараз нелегко?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше