Марта
Ранок почався з того, що я десять хвилин дивилася на телефон.
Повідомлення від Данила так і залишилося без відповіді.
«Я постараюся більше не бути причиною твоїх сліз».
Гарні слова. Дуже гарні. От тільки я вже навчилася не вірити словам, навіть якщо їх пише найгарніший хлопець у школі.
А особливо якщо цей хлопець — Данило Громов.
Я відклала телефон і натягнула ковдру на голову.
— Марто! Ти там жива? — почулося з-за дверей.
Я впізнала голос Софії.
— Ні. Передай усім, що я переїхала на Марс!
— Чудово! Тоді я забираю твої черевики!
Я миттю скинула ковдру.
— Тільки спробуй!
Двері відчинилися, і Софія зайшла до кімнати з широкою усмішкою.
— О, воскресла!
— Ти нестерпна.
— Зате щаслива.
Вона сіла на край ліжка й простягнула мені телефон.
— Дивись, що Максим написав.
На екрані було повідомлення:
«Доброго ранку, красуне. Сьогодні після уроків чекаю тебе біля старої липи. І ні, це не побачення. Це дуже важлива зустріч двох людей, які мають поїсти піцу».
Я засміялася.
— Дуже романтично.
— Він дурненький, але мій дурненький.
— Ого! Уже власність?
— Абсолютно!
Ми ще трохи посміялися, а потім Софія уважно подивилася на мене.
— А ти як?
Я зітхнула.
— Нормально.
— Марто…
— Софіє, я не хочу сьогодні говорити про Данила.
— Добре. Не будемо.
Вона обійняла мене за плечі.
Іноді найкраща підтримка — це коли тебе не змушують пояснювати те, про що боляче говорити.
У школі Данило вже стояв біля свого звичного місця.
Чорна куртка, дорогий годинник, скуйовджене волосся й та сама самовпевнена усмішка, від якої раніше в мене підкошувалися ноги.
Навколо нього зібралися дівчата.
Одна щось показувала на телефоні, інша сміялася з кожного його слова, а третя поправляла волосся, явно сподіваючись привернути його увагу.
Громов залишався Громовим.
— Марто! — гукнув Максим, помітивши нас.
— Привіт, зірко шкільної романтики, — усміхнулася я.
— Прошу без сарказму. Я тепер серйозний хлопець.
Софія пирснула.
— Ти? Серйозний?
— Кохання змінює людей.
— Тебе воно поки що не змінило, — відповіла вона й поцілувала його в щоку.
Максим задоволено всміхнувся.
Данило стояв трохи позаду. Його погляд на мить зустрівся з моїм.
Він хотів щось сказати, але я просто пройшла повз.
— Ого, брате, — тихо промовив Максим, коли ми відійшли. — Твоя принцеса навіть не подивилася в твій бік.
— Не називай її так.
— Нарешті запам'ятав.
Данило кинув на нього сердитий погляд.
— Максиме, відчепись.
— Та я ж допомагаю. Безкоштовно, між іншим.
Після третього уроку мене наздогнав Артем.
— Марто, зачекай.
Я обернулася.
— Щось сталося?
— Так. Директор шукає учасників для останнього шкільного концерту перед зимовими канікулами. Я подумав, що ти могла б виступити.
— Знову співати?
— А чому ні? У тебе чудовий голос.
Я задумалася.
Після маскараду мені здавалося, що я більше ніколи не вийду на сцену. Але, можливо, саме час довести собі, що я співаю не для Данила.
— Добре. Я подумаю.
— А ще… — Артем трохи зам'явся. — Я хотів запросити тебе на прогулянку в суботу.
— Удвох?
— Якщо ти не проти.
Я подивилася на нього. Артем був уважним, добрим і ніколи не змушував мене почуватися зайвою.
— Я не проти.
Він усміхнувся.
— Тоді домовилися.
І саме в цей момент за нашими спинами пролунав знайомий голос:
— Ви вже й суботу запланували?
Я заплющила очі.
Ну звісно.
Громов.
— А тебе забули запросити, — спокійно відповіла я.
Максим, який проходив повз, ледве не вдавився соком.
— Оце я розумію! Громове, тобі потрібна каска.
— Іди вже, — буркнув Данило.
Артем спокійно подивився на нього.
— Ми розмовляли, Даниле.
— Я бачу.
— Тоді не заважай.
Між хлопцями повисла напруга.
Я зітхнула.
— Ви обоє можете припинити? Я не приз.
І пішла до класу, залишивши їх стояти в коридорі.
Данило
Я дивився їй услід і відчував, як усередині все стискається.
Артем запросив її на побачення.
Точніше, на прогулянку. Але яка різниця?
Вона погодилася.
А мені навіть не відповідає на повідомлення.
— Не дивися так, — сказав Максим.
— Як?
— Наче зараз купиш школу й заборониш Артему до неї заходити.
— Я можу.
— Знаю. Тільки це не допоможе.
Я провів рукою по волоссю.
— Вона з ним щаслива?
Максим перестав усміхатися.
— Не знаю, Даниле. Але поруч із ним вона хоча б не плаче.
Ці слова вдарили сильніше, ніж я очікував.
Я дістав телефон, відкрив наш чат, але нічого не написав.
Уперше мені хотілося не просто повернути Марту.
Мені хотілося стати людиною, якій вона знову зможе довіряти.
І я не мав жодного уявлення, скільки часу на це знадобиться.
Увечері вдома я застав Марту на кухні.
Вона сиділа за столом із чашкою чаю та щось записувала в блокнот.
Мама готувала вечерю.
— Даниле, нарешті! — усміхнулася вона. — Мий руки, скоро вечерятимемо.
— Добре.
Я сів навпроти Марти.
Вона навіть не підняла очей.
— Як школа? — запитала мама.
— Нормально, — відповіла Марта.
— А концерт? Чула, Артем розповідав, що ти думаєш виступати.
Я підняв голову.
— Який концерт?
Марта нарешті подивилася на мене.
— Тобі обов'язково знати все, що я роблю?
— Просто запитав.
— Тоді просто слухай відповідь.
Мама поставила на стіл тарілку й уважно глянула на нас.
— Діти, давайте без сварок. Ми всі тут одна родина.
Марта опустила погляд.
А я зрозумів, що саме ці слова зараз для неї найскладніші.
Після вечері вона піднялася до своєї кімнати.
Я залишився на кухні.
— Сину, — тихо сказала мама. — Ти ж розумієш, що їй зараз нелегко?