Від імені Марти
Ранок почався з повідомлення від Софії.
Софія:
«МАРТООО! ТИ НЕ ПОВІРИШ!»
Я:
«Що сталося? Ти виграла мільйон?»
Софія:
«ГІРШЕ! АБО КРАЩЕ! Я САМА НЕ ЗНАЮ!»
Я:
«Софіє, говори нормально, бо я ще не прокинулася».
Софія:
«Максим запросив мене сьогодні на побачення!!!»
Я мало не впустила телефон.
Я:
«ЩОООО?!»
Софія:
«І сказав, що я йому подобаюся 😭❤️»
Я засміялася й одразу набрала її.
— СОФІЄ!
— Не кричи! Я й так ледь жива!
— Ти й Максим? Серйозно?!
— Так! Уявляєш? Наш Максим, який не може п'ять хвилин мовчати!
— А ти, виходить, закохалася в цього ходячого коментаря?
— Марто!
Ми обидві розсміялися.
— Я дуже за тебе рада, — сказала я.
— Дякую. До речі, сьогодні після уроків він хоче зі мною поговорити.
— Ну все. Чекаю подробиць!
У школі я побачила Софію біля шафок.
Вона стояла перед дзеркалом і поправляла волосся.
— Ого, — промовила я. — Хтось сьогодні особливо гарний.
— Замовкни.
— Чому? Ти ж у нас тепер дівчина Максима Громова… ой, не Громова! Максимова!
— Марто, я тебе зараз задушу!
Я засміялася.
Раптом позаду пролунав знайомий голос:
— А мене тут хтось кликав?
Максим підійшов до нас із рюкзаком на одному плечі.
— Ні, — відповіла Софія.
— Як жорстоко. А я вже думав, що скучила.
Він усміхнувся й простягнув їй маленьку шоколадку.
— Це тобі.
Софія здивовано подивилася на подарунок.
— За що?
— Просто так. Хіба потрібна причина, щоб зробити приємне красивій дівчині?
— Максиме, ти часом не захворів?
— Можливо. У мене дивна хвороба.
— Яка?
Він нахилився ближче.
— Ти.
Софія почервоніла.
Я прикрила рот долонею.
— Господи, я зараз розтану від цієї романтики.
— Марто, іди вже на урок! — одночасно сказали вони.
Після уроків
Я стояла біля шкільного подвір'я й чекала на Артема.
Софія та Максим відійшли трохи далі, до старої липи.
— Ти чого такий серйозний? — запитала Софія.
— Бо хочу сказати дещо важливе.
— Ти мене лякаєш.
Максим узяв її за руки.
— Софіє, я знаю, що часто жартую. Іноді навіть тоді, коли не треба. Але з тобою мені хочеться бути справжнім.
Софія дивилася на нього, затамувавши подих.
— Ти мені дуже подобаєшся. І я хочу, щоб ми спробували бути разом. Не просто друзями.
Вона усміхнулася.
— А якщо я скажу, що теж цього хочу?
Максим широко посміхнувся.
— Тоді я, мабуть, найщасливіший хлопець у школі.
Він обережно обійняв її.
Софія поклала руки йому на плечі.
А потім Максим нахилився й поцілував її.
Ніжно, трохи невпевнено, але так щиро, що я мимоволі усміхнулася.
— О-о-о! — почулася позаду мене.
Я обернулася.
Данило стояв біля входу, спостерігаючи за ними.
— Що? — запитала я.
— Наш Максим нарешті знайшов собі заняття, крім балачок.
— Не заважай їм.
— Я й не збираюся.
Він подивився на мене.
— А ти чого сама?
— Чекаю Артема.
Його усмішка трохи зникла.
— Зрозуміло.
Від імені Данила
Я побачив, як Максим цілує Софію, і не втримався від усмішки.
Ну нарешті.
Цей дурень стільки часу ходив навколо неї, що я вже думав, доведеться організовувати їм весілля власноруч.
— Громове!
Я повернувся.
Максим уже біг до мене, тримаючи Софію за руку.
— Ну що, як тобі? — запитав він.
— Що саме?
— Моя дівчина!
— Вітаю, брате. Тепер у нас у компанії офіційно двоє закоханих.
— А ти коли?
Я закотив очі.
— Максиме, не починай.
Він глянув на Марту, яка стояла неподалік.
— Та годі тобі. Вона ж перед тобою.
— Максе…
— Громов, бігом зроби кроки, поки Артем не забрав усі шанси!
— Ти можеш хоча б хвилину помовчати?
— Ні. Це фізично неможливо.
Софія засміялася.
Але Марта раптом опустила голову.
Я помітив, що її очі блищать.
— Марто? — тихо покликав я.
Вона швидко витерла щоку.
— Усе нормально.
— Ти плачеш?
— Ні.
— Я бачу.
— Даниле, не треба.
Вона розвернулася й швидко пішла в бік шкільного входу.
Я зробив крок за нею.
Але Максим схопив мене за рукав.
— Громове, зачекай.
— Відпусти.
— Не біжи за нею, якщо збираєшся знову говорити красиві слова. Подумай, чого вона плаче.
Я подивився на нього.
— Ти сьогодні занадто багато знаєш.
— Просто іноді я не такий дурний, як здаюся.
Від імені Марти
Я зайшла до порожнього коридору й зупинилася біля вікна.
Сльози котилися по щоках.
Я не розуміла, чому мені так боляче.
Софія щаслива. Максим її кохає. Вони цілуються й не бояться показувати свої почуття.
А я…
Я згадала, як Данило називав мене своєю принцесою.
Як обіймав.
Як обіцяв, що я для нього особлива.
І як легко потім фліртував з іншими.
— Марто?
Я обернулася.
Артем.
Він стояв із рюкзаком у руці й дивився на мене стурбовано.
— Що сталося?
— Нічого.
— Знову це твоє «нічого»?
Я спробувала усміхнутися.
— Просто трохи втомилася.
Артем підійшов і обережно обійняв мене.
— Не обов'язково бути сильною щохвилини.
Я притулилася до його плеча.
— Дякую.
— Хочеш, підемо прогуляємося?
Я кивнула.
І ми разом вийшли зі школи.
Тим часом біля входу
— Вона пішла з Артемом, — сказав Максим.
Данило мовчав.
— Брате, ти ж розумієш, що не можеш вимагати від неї чекати тебе?
— Розумію.
— Тоді покажи це не словами.
Данило подивився на дорогу, якою пішла Марта.
— Я не хочу її втрачати.
Максим зітхнув.
— Тоді перестань поводитися так, ніби вона завжди буде поруч.
Софія підійшла до Максима й узяла його за руку.
— Ходімо, коханий?