Перше кохання

Розділ 17. Поцілунки, ревнощі та розбите серце

Від імені Марти

Ранок почався з повідомлення від Софії.

Софія:
«МАРТООО! ТИ НЕ ПОВІРИШ!»

Я:
«Що сталося? Ти виграла мільйон?»

Софія:
«ГІРШЕ! АБО КРАЩЕ! Я САМА НЕ ЗНАЮ!»

Я:
«Софіє, говори нормально, бо я ще не прокинулася».

Софія:
«Максим запросив мене сьогодні на побачення!!!»

Я мало не впустила телефон.

Я:
«ЩОООО?!»

Софія:
«І сказав, що я йому подобаюся 😭❤️»

Я засміялася й одразу набрала її.

— СОФІЄ!

— Не кричи! Я й так ледь жива!

— Ти й Максим? Серйозно?!

— Так! Уявляєш? Наш Максим, який не може п'ять хвилин мовчати!

— А ти, виходить, закохалася в цього ходячого коментаря?

— Марто!

Ми обидві розсміялися.

— Я дуже за тебе рада, — сказала я.

— Дякую. До речі, сьогодні після уроків він хоче зі мною поговорити.

— Ну все. Чекаю подробиць!

У школі я побачила Софію біля шафок.

Вона стояла перед дзеркалом і поправляла волосся.

— Ого, — промовила я. — Хтось сьогодні особливо гарний.

— Замовкни.

— Чому? Ти ж у нас тепер дівчина Максима Громова… ой, не Громова! Максимова!

— Марто, я тебе зараз задушу!

Я засміялася.

Раптом позаду пролунав знайомий голос:

— А мене тут хтось кликав?

Максим підійшов до нас із рюкзаком на одному плечі.

— Ні, — відповіла Софія.

— Як жорстоко. А я вже думав, що скучила.

Він усміхнувся й простягнув їй маленьку шоколадку.

— Це тобі.

Софія здивовано подивилася на подарунок.

— За що?

— Просто так. Хіба потрібна причина, щоб зробити приємне красивій дівчині?

— Максиме, ти часом не захворів?

— Можливо. У мене дивна хвороба.

— Яка?

Він нахилився ближче.

— Ти.

Софія почервоніла.

Я прикрила рот долонею.

— Господи, я зараз розтану від цієї романтики.

— Марто, іди вже на урок! — одночасно сказали вони.

Після уроків

Я стояла біля шкільного подвір'я й чекала на Артема.

Софія та Максим відійшли трохи далі, до старої липи.

— Ти чого такий серйозний? — запитала Софія.

— Бо хочу сказати дещо важливе.

— Ти мене лякаєш.

Максим узяв її за руки.

— Софіє, я знаю, що часто жартую. Іноді навіть тоді, коли не треба. Але з тобою мені хочеться бути справжнім.

Софія дивилася на нього, затамувавши подих.

— Ти мені дуже подобаєшся. І я хочу, щоб ми спробували бути разом. Не просто друзями.

Вона усміхнулася.

— А якщо я скажу, що теж цього хочу?

Максим широко посміхнувся.

— Тоді я, мабуть, найщасливіший хлопець у школі.

Він обережно обійняв її.

Софія поклала руки йому на плечі.

А потім Максим нахилився й поцілував її.

Ніжно, трохи невпевнено, але так щиро, що я мимоволі усміхнулася.

— О-о-о! — почулася позаду мене.

Я обернулася.

Данило стояв біля входу, спостерігаючи за ними.

— Що? — запитала я.

— Наш Максим нарешті знайшов собі заняття, крім балачок.

— Не заважай їм.

— Я й не збираюся.

Він подивився на мене.

— А ти чого сама?

— Чекаю Артема.

Його усмішка трохи зникла.

— Зрозуміло.

Від імені Данила

Я побачив, як Максим цілує Софію, і не втримався від усмішки.

Ну нарешті.

Цей дурень стільки часу ходив навколо неї, що я вже думав, доведеться організовувати їм весілля власноруч.

— Громове!

Я повернувся.

Максим уже біг до мене, тримаючи Софію за руку.

— Ну що, як тобі? — запитав він.

— Що саме?

— Моя дівчина!

— Вітаю, брате. Тепер у нас у компанії офіційно двоє закоханих.

— А ти коли?

Я закотив очі.

— Максиме, не починай.

Він глянув на Марту, яка стояла неподалік.

— Та годі тобі. Вона ж перед тобою.

— Максе…

— Громов, бігом зроби кроки, поки Артем не забрав усі шанси!

— Ти можеш хоча б хвилину помовчати?

— Ні. Це фізично неможливо.

Софія засміялася.

Але Марта раптом опустила голову.

Я помітив, що її очі блищать.

— Марто? — тихо покликав я.

Вона швидко витерла щоку.

— Усе нормально.

— Ти плачеш?

— Ні.

— Я бачу.

— Даниле, не треба.

Вона розвернулася й швидко пішла в бік шкільного входу.

Я зробив крок за нею.

Але Максим схопив мене за рукав.

— Громове, зачекай.

— Відпусти.

— Не біжи за нею, якщо збираєшся знову говорити красиві слова. Подумай, чого вона плаче.

Я подивився на нього.

— Ти сьогодні занадто багато знаєш.

— Просто іноді я не такий дурний, як здаюся.

Від імені Марти

Я зайшла до порожнього коридору й зупинилася біля вікна.

Сльози котилися по щоках.

Я не розуміла, чому мені так боляче.

Софія щаслива. Максим її кохає. Вони цілуються й не бояться показувати свої почуття.

А я…

Я згадала, як Данило називав мене своєю принцесою.

Як обіймав.

Як обіцяв, що я для нього особлива.

І як легко потім фліртував з іншими.

— Марто?

Я обернулася.

Артем.

Він стояв із рюкзаком у руці й дивився на мене стурбовано.

— Що сталося?

— Нічого.

— Знову це твоє «нічого»?

Я спробувала усміхнутися.

— Просто трохи втомилася.

Артем підійшов і обережно обійняв мене.

— Не обов'язково бути сильною щохвилини.

Я притулилася до його плеча.

— Дякую.

— Хочеш, підемо прогуляємося?

Я кивнула.

І ми разом вийшли зі школи.

Тим часом біля входу

— Вона пішла з Артемом, — сказав Максим.

Данило мовчав.

— Брате, ти ж розумієш, що не можеш вимагати від неї чекати тебе?

— Розумію.

— Тоді покажи це не словами.

Данило подивився на дорогу, якою пішла Марта.

— Я не хочу її втрачати.

Максим зітхнув.

— Тоді перестань поводитися так, ніби вона завжди буде поруч.

Софія підійшла до Максима й узяла його за руку.

— Ходімо, коханий?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше