Я повернулася до актової зали, намагаючись зробити вигляд, що нічого не сталося.
Музика знову грала на повну гучність. Хтось фотографувався біля величезного чорного гарбуза, хтось танцював, а Максим уже встиг зібрати навколо себе компанію й розповідати чергову дурницю.
— О! Наша зірка повернулася! — вигукнув він, побачивши мене. — Марто, автограф можна?
— Максиме, іди танцюй.
— Я серйозно! Мені потрібен автограф для майбутнього музею шкільних талантів.
— Тоді почни з власного мозку. Може, знайдеш його.
Артем розсміявся.
— Оце ти його.
— Я взагалі добра людина, — відповіла я.
— Особливо коли злишся, — додав Максим.
Ми засміялися.
Але я все одно відчувала чийсь погляд.
Данило стояв біля столу з напоями. Цього разу без маски. Чорний піджак він зняв і перекинув через плече. Дівчата знову намагалися привернути його увагу, але він лише відповідав короткими фразами.
Коли наші погляди зустрілися, він не підійшов.
І я була йому за це вдячна.
— Марто, ходімо зробимо спільне фото! — покликала мене одна з дівчат із нашого класу.
— Зараз!
Ми стали біля декорацій. Артем обійняв мене за плечі, Максим примостився позаду й показав два пальці над головою Артема.
— Максе! — обурився той.
— Що? Я додаю фотографії атмосфери!
Спалах.
Фото було готове.
Я подивилася на екран телефона й усміхнулася.
— Гарно вийшло.
— Особливо я, — заявив Максим.
— Тебе там майже не видно.
— Це називається загадковість.
Ближче до десятої ведуча оголосила конкурс костюмів.
Усі учасники мали вийти на сцену, щоб показати свої образи.
— Ну що, Марто, підемо? — запитав Артем.
— Я не знаю.
— Ти стільки часу готувалася. Не ховайся тепер.
Я погодилася.
На сцені зібралося близько двадцяти учнів. Були вампіри, відьми, привиди, графи та навіть один хлопець у костюмі величезного гарбуза.
Максим, звичайно, не міг залишитися осторонь.
— Я вимагаю окрему номінацію за найкраще павутиння на плащі!
— Тобі треба номінацію за найбільшу кількість дурниць за хвилину, — кинув Данило, який теж вийшов на сцену.
— О! Громов заговорив! Думав, ти після пісні в монастир підеш!
Усі засміялися.
Данило тільки похитав головою.
Журі довго радилося, а потім ведуча оголосила:
— Переможницею в номінації «Найзагадковіший образ вечора» стає… Марта!
Я здивовано прикрила рот рукою.
— Що?!
Артем почав аплодувати.
Максим засвистів.
— Я ж казав! Бордова вампірка — це сила!
Мені вручили маленьку статуетку у формі чорної троянди.
— Дякую! — промовила я в мікрофон.
Коли я спускалася зі сцени, Данило пропустив мене вперед.
— Вітаю, принцесо, — тихо сказав він.
Я зупинилася.
— Ми ж домовилися.
Він опустив очі.
— Вибач. Марто.
Я пішла далі.
Від імені Данила
Я дивився, як Марта сміється з Артемом.
Вона отримала нагороду, фотографувалася, розмовляла з друзями. І, здається, їй було добре.
Я мав би радіти.
Але всередині щось неприємно стискалося.
— Ти сьогодні якийсь дивний, — Максим з'явився поруч із двома склянками лимонаду.
— Дякую за діагноз.
— Будь ласка. Консультація безкоштовна.
Я взяв склянку.
— Чого тобі?
Максим став поруч і подивився на Марту.
— Слухай, я тебе давно знаю. Ти звик, що дівчата самі бігають за тобою. А тут уперше зустрів ту, яка не збирається цього робити.
— Я знаю.
— То, може, перестанеш поводитися як король школи?
Я повернув голову.
— Ти сьогодні занадто розумний.
— Буває. Сам дивуюся.
Я засміявся.
Максим поплескав мене по плечу.
— Просто не зіпсуй усе остаточно, брате.
Я нічого не відповів.
Від імені Марти
Вечір поступово добігав кінця.
Директор оголосив останній танець, а потім подякував усім за участь.
Артем простягнув мені руку.
— Останній танець?
— А ти не втомився?
— Заради тебе можу пережити ще одну пісню.
Я засміялася й поклала руку на його плече.
Музика була спокійною, майже казковою.
Ми повільно рухалися серед інших пар.
— Марто, — тихо промовив Артем.
— М?
— Я радий, що ти сьогодні прийшла.
— Я теж.
— І твоя пісня була справді чудовою.
Я опустила очі.
— Дякую.
— Тільки наступного разу заспівай щось веселіше.
— Побачимо.
Коли музика завершилася, він провів мене до гардероба.
Там уже збиралися учні. Хтось шукав куртку, хтось не міг знайти телефон, а Максим голосно сперечався з однокласником, кому належить чорний плащ.
— Це мій!
— Та ні, мій!
— У тебе на ньому немає кишені!
— Бо я вампір без кишень!
Я розсміялася.
— Максиме, ти неймовірний.
— Дякую, Марто. Нарешті хтось оцінив мій талант.
Я одягнула пальто й накинула капюшон.
Коли вийшла до шкільного входу, побачила Данила.
Він стояв біля сходів, тримаючи телефон.
— Марто, зачекай.
Я зупинилася.
— Що?
Він підійшов ближче.
— Ти додому з Артемом?
— Так.
— Добре.
Я здивувалася.
— І це все?
— А що ти хочеш почути?
— Не знаю, Даниле. Ти ж сам мене зупинив.
Він засунув руки в кишені.
— Просто хотів сказати, що сьогодні ти була найкращою.
Я мовчала.
— І пісня теж, — додав він.
— Дякую.
Він на мить опустив голову.
— Я почув кожне слово.
— Сподіваюся.
— Марто, я не знаю, як усе виправити.
— Тоді почни з того, щоб не повторювати старих помилок.
Він кивнув.
— Спробую.
— На добраніч, Даниле.
— На добраніч, Марто.
Я пішла до Артема.
Цього разу Данило не зупиняв мене.
Пізніше. Будинок Громових
Я повернулася додому трохи пізніше десятої.
Мама Данила зустріла мене на кухні.
— Ну як маскарад, люба?