Перше кохання

Розділ 16. Коли маски знято

Я повернулася до актової зали, намагаючись зробити вигляд, що нічого не сталося.

Музика знову грала на повну гучність. Хтось фотографувався біля величезного чорного гарбуза, хтось танцював, а Максим уже встиг зібрати навколо себе компанію й розповідати чергову дурницю.

— О! Наша зірка повернулася! — вигукнув він, побачивши мене. — Марто, автограф можна?

— Максиме, іди танцюй.

— Я серйозно! Мені потрібен автограф для майбутнього музею шкільних талантів.

— Тоді почни з власного мозку. Може, знайдеш його.

Артем розсміявся.

— Оце ти його.

— Я взагалі добра людина, — відповіла я.

— Особливо коли злишся, — додав Максим.

Ми засміялися.

Але я все одно відчувала чийсь погляд.

Данило стояв біля столу з напоями. Цього разу без маски. Чорний піджак він зняв і перекинув через плече. Дівчата знову намагалися привернути його увагу, але він лише відповідав короткими фразами.

Коли наші погляди зустрілися, він не підійшов.

І я була йому за це вдячна.

— Марто, ходімо зробимо спільне фото! — покликала мене одна з дівчат із нашого класу.

— Зараз!

Ми стали біля декорацій. Артем обійняв мене за плечі, Максим примостився позаду й показав два пальці над головою Артема.

— Максе! — обурився той.

— Що? Я додаю фотографії атмосфери!

Спалах.

Фото було готове.

Я подивилася на екран телефона й усміхнулася.

— Гарно вийшло.

— Особливо я, — заявив Максим.

— Тебе там майже не видно.

— Це називається загадковість.

Ближче до десятої ведуча оголосила конкурс костюмів.

Усі учасники мали вийти на сцену, щоб показати свої образи.

— Ну що, Марто, підемо? — запитав Артем.

— Я не знаю.

— Ти стільки часу готувалася. Не ховайся тепер.

Я погодилася.

На сцені зібралося близько двадцяти учнів. Були вампіри, відьми, привиди, графи та навіть один хлопець у костюмі величезного гарбуза.

Максим, звичайно, не міг залишитися осторонь.

— Я вимагаю окрему номінацію за найкраще павутиння на плащі!

— Тобі треба номінацію за найбільшу кількість дурниць за хвилину, — кинув Данило, який теж вийшов на сцену.

— О! Громов заговорив! Думав, ти після пісні в монастир підеш!

Усі засміялися.

Данило тільки похитав головою.

Журі довго радилося, а потім ведуча оголосила:

— Переможницею в номінації «Найзагадковіший образ вечора» стає… Марта!

Я здивовано прикрила рот рукою.

— Що?!

Артем почав аплодувати.

Максим засвистів.

— Я ж казав! Бордова вампірка — це сила!

Мені вручили маленьку статуетку у формі чорної троянди.

— Дякую! — промовила я в мікрофон.

Коли я спускалася зі сцени, Данило пропустив мене вперед.

— Вітаю, принцесо, — тихо сказав він.

Я зупинилася.

— Ми ж домовилися.

Він опустив очі.

— Вибач. Марто.

Я пішла далі.

Від імені Данила

Я дивився, як Марта сміється з Артемом.

Вона отримала нагороду, фотографувалася, розмовляла з друзями. І, здається, їй було добре.

Я мав би радіти.

Але всередині щось неприємно стискалося.

— Ти сьогодні якийсь дивний, — Максим з'явився поруч із двома склянками лимонаду.

— Дякую за діагноз.

— Будь ласка. Консультація безкоштовна.

Я взяв склянку.

— Чого тобі?

Максим став поруч і подивився на Марту.

— Слухай, я тебе давно знаю. Ти звик, що дівчата самі бігають за тобою. А тут уперше зустрів ту, яка не збирається цього робити.

— Я знаю.

— То, може, перестанеш поводитися як король школи?

Я повернув голову.

— Ти сьогодні занадто розумний.

— Буває. Сам дивуюся.

Я засміявся.

Максим поплескав мене по плечу.

— Просто не зіпсуй усе остаточно, брате.

Я нічого не відповів.

Від імені Марти

Вечір поступово добігав кінця.

Директор оголосив останній танець, а потім подякував усім за участь.

Артем простягнув мені руку.

— Останній танець?

— А ти не втомився?

— Заради тебе можу пережити ще одну пісню.

Я засміялася й поклала руку на його плече.

Музика була спокійною, майже казковою.

Ми повільно рухалися серед інших пар.

— Марто, — тихо промовив Артем.

— М?

— Я радий, що ти сьогодні прийшла.

— Я теж.

— І твоя пісня була справді чудовою.

Я опустила очі.

— Дякую.

— Тільки наступного разу заспівай щось веселіше.

— Побачимо.

Коли музика завершилася, він провів мене до гардероба.

Там уже збиралися учні. Хтось шукав куртку, хтось не міг знайти телефон, а Максим голосно сперечався з однокласником, кому належить чорний плащ.

— Це мій!

— Та ні, мій!

— У тебе на ньому немає кишені!

— Бо я вампір без кишень!

Я розсміялася.

— Максиме, ти неймовірний.

— Дякую, Марто. Нарешті хтось оцінив мій талант.

Я одягнула пальто й накинула капюшон.

Коли вийшла до шкільного входу, побачила Данила.

Він стояв біля сходів, тримаючи телефон.

— Марто, зачекай.

Я зупинилася.

— Що?

Він підійшов ближче.

— Ти додому з Артемом?

— Так.

— Добре.

Я здивувалася.

— І це все?

— А що ти хочеш почути?

— Не знаю, Даниле. Ти ж сам мене зупинив.

Він засунув руки в кишені.

— Просто хотів сказати, що сьогодні ти була найкращою.

Я мовчала.

— І пісня теж, — додав він.

— Дякую.

Він на мить опустив голову.

— Я почув кожне слово.

— Сподіваюся.

— Марто, я не знаю, як усе виправити.

— Тоді почни з того, щоб не повторювати старих помилок.

Він кивнув.

— Спробую.

— На добраніч, Даниле.

— На добраніч, Марто.

Я пішла до Артема.

Цього разу Данило не зупиняв мене.

Пізніше. Будинок Громових

Я повернулася додому трохи пізніше десятої.

Мама Данила зустріла мене на кухні.

— Ну як маскарад, люба?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше