У день маскараду школа виглядала так, ніби її перенесли до старовинного готичного замку.
На стінах висіли чорні й бордові тканини, між ними мерехтіли золотисті гірлянди. Біля сцени стояли декоративні свічки, гарбузи з вирізаними усмішками, а на вікнах красувалися паперові кленові листки. Навіть звичайний шкільний коридор сьогодні мав якийсь особливий вигляд.
Я стояла перед дзеркалом у своїй кімнаті й досі не могла повірити, що наважилася на такий образ.
Чорна коротка спідниця з багатошаровим мереживом. Бордовий корсет із чорними стрічками. Рукавички, високі черевики на масивній підошві, прикраси з маленькими сердечками. А поверх усього — довга чорна накидка з темно-бордовою підкладкою.
На обличчі — чорна маска з бордовими деталями.
Я повільно повернулася перед дзеркалом.
— Ого, Марто… Ти сьогодні точно не та дівчина, яка ховається за підручниками.
Телефон завібрував.
Артем:
«Ти вже збираєшся?»
Я:
«Так. І не смій сміятися з мого костюма».
Артем:
«Я навіть не бачив його».
Я:
«От і не смій».
Артем:
«Добре, загадкова незнайомко. Чекаю».
Я усміхнулася, взяла маленьку сумочку й вийшла з кімнати.
У школі було неймовірно шумно.
Дівчата фотографувалися біля декорацій, хлопці поправляли маски, хтось уже танцював під музику, яка лунала з колонок.
Максим, здається, встиг посваритися з павутинням.
— Я вам казав, що це костюм графа! — обурювався він. — А не костюм людини, яка щойно програла битву з павутинням!
— Максе, ти просто зачепив декорації, — сміявся Артем.
— Це була атака! Я захищався!
Я не стримала сміху.
Артем помітив мене першим.
Він кілька секунд мовчав, а тоді повільно підняв брови.
— Марто?
— Що?
— Це… ти?
— Ні. Я привид директорського кабінету.
Він засміявся.
— Ти виглядаєш неймовірно.
— Дякую.
Артем подав мені руку.
— Дозволиш провести тебе до зали, загадкова леді?
— Дозволю, якщо не наступиш на мою накидку.
— Постараюся. Але відповідальність за твою красу я не беру.
— Дуже шляхетно.
Ми зайшли до актової зали.
І саме тоді я побачила Данила.
Громов стояв біля сцени в чорному костюмі, білій сорочці з розстебнутим верхнім ґудзиком і темній масці. Волосся, як завжди, було трохи скуйовджене, ніби він навіть не намагався його вкладати.
Він виглядав так, наче цей вечір організували спеціально для нього.
Поруч крутилися кілька дівчат. Одна поправляла йому комір, інша щось шепотіла на вухо.
Данило усміхався своєю звичною самовпевненою усмішкою.
Ну звісно.
Громов навіть на маскараді залишався Громовим.
— Ти його бачила? — тихо запитав Артем.
— Кого?
— Данила.
— А, цього? Так. На жаль, у нього досі є обличчя.
Артем засміявся.
— Ти сьогодні небезпечна.
— Я сьогодні просто в костюмі.
За кілька хвилин на сцену піднявся директор.
— Доброго вечора, дорогі учні, вчителі та гості! Сьогодні наша школа перетворилася на справжній замок таємниць. Тож бажаю всім гарного настрою, незабутніх емоцій і, звичайно, пам'ятайте: за кожною маскою ховається своя історія!
— А за маскою Максима ховається людина, яка знову щось зламає, — прошепотів Артем.
— Я все чую! — обурився Максим із сусіднього ряду.
Я тихенько засміялася.
Вечір розпочався з виступів учнів молодших класів. Потім були танці, невеликі сценки та музичні номери.
Аж раптом ведуча оголосила:
— А зараз на сцену запрошуємо людину, яка, сподіваємося, не потребує представлення. Шкільна зірка, капітан баскетбольної команди, улюбленець дівчат і справжній майстер створювати проблеми… Данило Громов!
Зала вибухнула сміхом та оплесками.
— О-о-о! Наш мажор! — вигукнув Максим.
Данило піднявся на сцену з гітарою.
— Дякую за таке прекрасне представлення, — промовив він у мікрофон. — Особливо за проблеми. Це моя найкраща риса.
У залі знову засміялися.
— Даниле, а сьогодні буде щось веселе? — крикнула одна з дівчат.
Він усміхнувся.
— Сьогодні буде дещо інше.
Він сів на високий стілець, поклав гітару на коліно й налаштував струни.
Його погляд ковзнув залом.
На мить зупинився на мені.
Я відвела очі.
— Наступна пісня називається «Ти не тут, але все ще тримаєш мене», — сказав він. — Вона про людину, яка вже не поруч. Але чомусь досі не відпускає.
У залі поступово стихли розмови.
Перші акорди були тихими, майже сумними.
Данило опустив голову й почав співати.
[Куплет 1]
Знову ніч малює тіні на стіні,
Твій силует з'являється у сні.
Я видаляю повідомлення твої,
Та пам'ять повертає всі слова старі.
Я знову роблю вигляд, що мені байдуже,
Сміюся голосніше, ніж потрібно дуже.
Навколо стільки голосів і чужих очей,
А я шукаю тільки погляд твій серед людей.
Я завмерла.
Чомусь його голос звучав зовсім не так, як зазвичай. Без звичної самовпевненості, без жартів, без тієї усмішки, якою він відбивав будь-які незручні запитання.
Він співав так, ніби залишив усю свою гордість за кулісами.
[Передприспів]
І хай говорять, що мине,
Що час усе розставить.
Та кожна пісня про тебе
Мене назад відправить.
Данило провів пальцями по струнах і підняв голову.
Його очі знову знайшли мене.
[Приспів]
Ти не тут, але все ще тримаєш мене,
Наче ніч не відпускає, наче серце не мине.
Я кричу, що все забув, та це неправда,
Бо без тебе навіть ранок — наче зрада.
Ти не тут, але я чую голос твій,
У чужих словах, у тиші, серед мрій.
Я хотів би відпустити — та не вмію,
Я без тебе навіть сам собі не вірю.
Я відчула, як щось неприємно стиснулося всередині.
Невже він справді так почувається?
Чи це просто чергова його гра?
Я згадала всі наші сварки. Його самовпевненість, жарти, погляди, які іноді змушували мене губитися. Згадала, як він міг бути нестерпним, а наступної миті — несподівано турботливим.